Перш за все хочу привітати Сталь Д з виходом в УПЛ. Я ще раніше мала змогу спостерігати за грою цієї команди і за нечисленною, але досить потужною ультрою і впевнена була, що так просто киянам вона не здасться і, сподіваюсь, залишиться у вишці ще не на один сезон. За виїзд, звичайно, я цей матч не рахуватиму, але невеличкому звіту все ж варто бути.
Крім Д., з нас їхали всі, дівчата з Києва знов мали намір добиратись стопом і зустрітись ми мали вже в Дніпрі. Витягую на матч ще друга В., колишнього дніпрянина, з яким не бачились сто років. Домовляємось щось приготувати голодним виїздючкам і в суботу, поки дівчата збирались в путь-доріжку, я з натхненням крутилась біля плити, що буває досить рідко, і смажила оладки. Результатом була задоволена не лише я: малого за вуха не змогла відтянути, тому хавчика для моїх голодних вдалось винести замало. Виїжджаю зранку, з квартири вийшла в тапках, була б наймодніша на секторі, якби вчасно не помітила. Поки чекала на жд собаку, причепився якийсь дід, що переконував мене в сьогоднішній перемозі Сталі над ДК і задав«логічне» питання чи я за Динамо, зважаючи на розу та футболку, я спитала як він здогадався, посміялась над його прогнозами і відійшла подалі, бо сваритись не було настрою. Їхати 40 хв, В. підсів в собаку вже перед Дніпром. На відміну від мене, провізії мав добряче – моє прохання сприйняв серйозно. Зідзвонювались з дівчатами, вони в цей час застрягли в Лубнах під Полтавою, розділившись по двоє (з ними був ще один знайомий), потім в Решетилівці (чесно кажучи, поняття не маю що це за срака, але вона, як виявилось, «популярна» серед хохлів-автостоперів). Ми ж, подумки бажаючи їм успіхів, йдемо на метро, ліпимо там стікер і прямуємо на кар єр. На виході з метро в нас якась тьотя запитала як пройти з пункту А в пункт Б, але В., щоб відстала, сказав, що ми з Києва і не можемо знати. Пхах.
Як не дивно, я на кар єрі ще не була, досить гарне місце, а біля нього якийсь стадіончик з газоном кращим, мабуть, ніж на Дніпро-арені, по якому щей можна спокійно побродити. Зробили привал на лавці у парку поруч і почали точити душевні розмови про дитинство і про всяке різне та потихеньку точити їжу, призначену дівчатам. Вже будували план на випадок того, якщо поїмо все привезене: піти в маркет, накупити в кулінарії якихось вареників і розповісти потім історію як ми їх ліпили всю ніч. Але навіть мого апетиту виявилось недостатньо щоб з їсти все. Набираю М. – її з К. вже везуть до Дніпра, тому ми з В. прямуємо в центр, смакуючи морозиво. Я була просто «в захваті» від спеки – в Дніпрі вона відчувалась набагато більше, ніж в Одесі, фуу, терпіти її не можу (щей так підсмажила собі обличчя, що досі помітно). Дорогою зриваю собі афішку до матчу, бо це ж блін історична зустріч буде, і брожу з нею пів дня, як в Одесі бродила з газеткою. Йдемо в парк Глоби. Я згадала, що давно мріяла покататись на дитячій залізниці, але вона весь час була зачинена, абідно. Але цього разу, о диво, залізничка працювала. Нас зустрічає провідник років десяти і чистенький миленький вагончик, де ще один піонер впродовж шляху розказував цікаві факти про їх супертранспорт, а саме – що це перша дитяча залізниця, побудована в Україні і друга в світі. Хм, серйозно. Є чим Дніпропетровську пишатись. Прикрасили вагон стікером. Залюбки в такому б на виїзд змоталась, і хай хтось скаже, що я старикашка. Покрутились ще на колесі огляду, але воно, хоч і доволі високе, але якось нудно їхало, тому я деяку частину шляху їхала стоячи, щоб хоч трохи страшно було. Ще трохи полазили парком, поки не набрали дівчата, що вже приїхали і чекали біля цирку, а поки ми підійшли до цирку, відійшли аж до довгої лавки. Як і очікувалось, були голодні та злі, бо добирались аж шістнадцять годин. Звичайно, непросто це, але всяке буває в житті виїзних фанатів і всяке ще може статись попереду…тому з деяких причин зла була вже і я. Так і пішли в сторону Пасажу. Р. з другом були вже в Дніпрі. Раніше ми домовлялись залізти на Парус, тому вона дзвонила й питала коли ми будемо вже там. Але домовитись ніхто ні про що не міг і все всіх дратувало. В центрі натрапили на фонтан, де дівчата спокійненько помили ноги і де з ними, як з ультрас, фоткались військові, поки я тринділа по телефону зі знайомим з Дніпра з приводу квитків на матч. Сходили знову в парк, де Вайт Даки, тобто ми з М. знову осідлали нашу качечку-Динамомашину, як минулого сезону, і оператором зйомки знову був В. А оператор качечки навіщось спитав як мене звати, мабуть, планував всім знайомим потім розказувати анекдоти про двадцятирічних дівчат, що катались на такому «дорослому» транспорті. Потім все ж пішли на Парус, настрій вже був трохи кращий. Нас зустріла машина з ментами, які одразу попередили щоб ми навіть не намагались лізти на Парус. Підкинути нас до Метеору теж не погодились. Так і не вдалось продертись до легендарного готелю, бо там колючий дріт, там – собака, там – менти, які, щоправда, періодично засинали. Пора вже було їхати купувати квиток і завалюватись на матч, тому ми годинки за пів були там. Автобусами з Дрездена приїхала пристойна кількість сталеварів, або, як вони себе називають, Steel city ultras, навіть на власному стадіоні я їх скільки не бачила.Дізнаємось, що на гостьовий буде вхід на шару без квитків, тому треба було ще в когось намутити тікети для колекції. Два обіцяв мій знайомий, що сидів на кузьмі, а третій ніяк не могли пробити – жадібні якісь люди траплялись. Зустріли Р. з другом, яким на Парус потрапити теж не вдалось. Отже, завалюємось на сектор. Спека ще й досі не спадала і дуже дратувала мене.
Хохлів зібралось не так багато, як хотілось би, і всі, мабуть, були в шоці від дніпровської погодки. Підійшла ще моя знайома з Дніпра і ми всі розташувались на пару рядів. Музичний супровід на стадіоні і якийсь козацький танок всіх повеселили. Диктор чомусь двічі оголосив склад дніпродзержинців, може хотів, наївний, щоб хоч когось з них запам ятали. Забавно було мені заряджати «А мы ехали, ехали…». Атмосфера на секторі впродовж матчу сподобалась, запалили від душі, заряджали кілька чоловік, виходило цілком добре, хоч іноді й збивались. Цікавіше було те, що відбувалось на полі. Вже на початку гри, несподівано для гостей і під захоплення трибун та сектору господарів, рахунок відкрила Сталь. От вам і команда, що недавно ще грала в другій лізі. І надалі теж тримала м яч, атакувала й захищалась, не боячись титулованих динамівців. А за гру останніх, на жаль, позитивного мало скажеш. Обидві «червоні» були справедливі, хай там що не кажуть – Сілва зіграв грубо і не в м яч, а Іщенко отримав другу жовту, бо послав арбітра, що очевидно з відеооглядів. Пенальті було, хай там як не ниють в інеті дрезденські диванні фанати. Дотисли голом Буяльського (який, до речі, викликав повагу не тільки тим, що відзначився, але щей після цього поцілував динамівську емблему, а це багато про що говорить). Дотисли то дотисли, але не рахунком єдиним, як кажеться. Грали то майже на рівні, варто задуматись.
Після матчу беремо в мого знайомого два квитки, третій десь дістала Р. і прямуємо на вокзал: ми з В. на собаку, а дівчата – щоб спробувати якось вписатись в тягу до Києва. Там вже були кілька компаній хохлів, які намагались зробити те ж саме. В когось вийшло заскочити, хтось пробував домовитись з провідниками – не вийшло і пішли стопити, дівчата ж, поспостерігаючи за цим всім, ламали голову що робити. Вписати до себе ми з В. не могли, бо в мене вдома якраз почались деякі проблемки, а В. на наступний день рано на роботу. Я пропонувала добиратись собаками, але їм такий варіант не сподобався, тому ми з В. з ними попрощались і пішли на свою собаку з деякими муками совісті, що добираємось зі всім комфортом, а вони – незрозуміло як. Вдома вже дізнаюсь, що все обернулось більш-менш нормально – купили квитки на тягу, а поки чекали на неї, знайшли вписку. А тих, хто заскочив в потяг, виявляється, висадили в Дрездені і на них чекала пекельна дорога до Києва.
От і все, невеличким звіт не вийшов) До наступних виїздів, а я поки пробиватиму домашку до Києва, щоб життя медом не здавалось. Дякую за увагу, фанатійте за Динамо.