Давно хотілось виїзд в Одесу, бо ще не була там, тому рішення про проведення Суперкубку саме в цьому місті стало доброю новиною. Ну хоч не Львів вже. З нашої «виїзної» п’ятірки їхали троє зі мною, бо на М. на волейболі звалилась якась бегемотиха і травмувала їй ногу якраз в день виїзду, а в Д. напружена робота. Добиратись же я мала сама, оскільки зараз перебуваю в Дрездені, а дівчата їхали стопом з Києва. Через незручний поїзд на ніч треба було залишитись в Одесі. Але це хвилювало найменше.

Так довго ще час до виїзду не тягнувся, а особливо коли вже відомо було, що більшість хохлів вже там, в тому числі мої «колєги». І, коли нарешті вже була на вокзалі і рахувала хвилини до тяги, мене обрадували, що вона затримується на цілих 20 хв, які, як виявилось, можуть іноді бути вічністю.
Подзвонив знайомий, що жалівся як вони цілий день не можуть зловити машину, плюс щей дощ в Києві йде. Вже на пероні якийсь хлопець спитав чи я на виїзд. Видав мене рюкзак з емблемою, бо так прикид був явно не фанатський. В свою чергу цікавлюсь чи це він з Дніпродзержинська і за ДК ганяє, але то був кріт, який тимчасово проживав в наших краях. В потязі нічого цікавого не було, крім того, що мене мало не здувало вітром з вікна, яке не зачинялось.
Привіт, Одесо. Природньо, що вокзал був багатий на пропонуючих житло, але вони хоч відносно спокійно себе поводили в порівнянні з іншими на курортних вокзалах.

Через хвилин 20 під їжджають дівчата (перед тим ще знову стикнулись з тим вечірнім кротом) і ми прямуємо бродити містом. Вони за вчорашній день вже встигли обгоріти на пляжі і К. була схожа на помідор в панамці). Засіли на деякий час в маку як у спонсорі шарового вай фаю щоб ознайомитись з картою і продумати маршрут. Хотіли побачити Потьомкінські сходи і тому рушили до центру. Поки дійшли до тих сходів, пригоди нас самі знайшли, як майже завжди буває на виїзді. На шляху натикнулись на порт і захотіли туди зайти хоч з пам ятником якимось гарним пофоткатись, але компашка з кількох дідів і бабці сказала, що нас туди не пустять і касирка теж, попри аргумент, що ми приїхали з Києва і через хвилину вийдемо, тільки подивившись той пам ятник, була непохитною. Розчаровані, вирішили хоча б оглянути галерею з фото тих, хто засновував «жемчужину у моря». Поруч було погруддя одного з них, а саме Дерибаса – того самого, на честь кого названа славнозвісна центральна вулиця і ми захотіли зробити хоч з ним пару фото на пам ять. Я ж традиційно дістала розу і зібралась пов язати на одеського героя, затуливши йому по-апасному обличчя, але тут проявилась ватна сутність стоячих поруч старих, які почали репетувати що я щось незрозуміле зав язую, а тут щей К. підлила масла до вогню, діставши прапор УПА, на що ми почули просто вбивчий коментар: «аа, рыжая, флаг Правого Сектора достала», що тут скажеш – старість-маразм-проблеми з зором, бо навіть колір волосся розгледіти вже складно, не те, щоб відрізнити прапор ПС від УПА. За тим послідували «пропозиції» звалити по-доброму, бо зараз викличуть наряд. Та будь ласка, хай ще скажуть, що ми фашисти. І вписка б якраз була.

Погавкались з ними і все таки пішли звідти далі. Побачили дорогою фунікулер і всім стало цікаво прокатнутись. Крім черги туди, від київського його відрізняла схожість с ліфтом і оплата прямо в кабіні.

Виїхали до сходів, наївна я повірила К., що це вже Потьомкінські, і я така думаю «тюю». Ну хоч общипали шовковицю.

Далі побачили динамівський автобус біля готелю. Звичайно ж, не змогли пройти мимо. Теж захотілось фото. Тут з автобусу виходить водій, і говорить, звертаючись до дівчат: «Скажите девушке пускай не вытирает автобус». Чому він не сказав це мені – загадка. Потім знов пішов всередину «Динамомашини» і повернувся до нас щоб подарувати журнали ДК. Ще б поїсти виніс, ціни б дядьці не було.

Легендарні сходи мене нічим не вразили, думала вони довші. Поруч прогулювались перші хохли, побачені мною в Одесі. Ми ж спустились і повернулись назад до лавок поруч з автобусом щоб відпочити, полистати журнальчики і поїсти булки, яка в Р. зберігалась вже день третій. Але з голоду все смачно. Кругом нас намотувала кола якась китайка і, бігаючи, щось втирала своєму дружбанові. К., користуючись випадком, пару разів її послала.

Пішли далі бродити – часу до матчу ще був цілий вагон. На шляху помітили сливу у дворі якогось жидівського будинку і вирішили посмакувати. Поруч не пощастило проходити парочці хлопців-підлітків, бо я дуже полюбляю стріляти кісточками, звичайно ж, пряме попадання було. Але вони лише ніяково посміхнулись. А я так чекала захоплення від моєї влучності. К. набрала сливок ще й з собою і пригощала нас з Р. та зустрічних хохлів.
Але все таки захотілось відчути справжній колорит одеської кухні, тому пішли перекусити у «Львівські пляцки», де нас з К. спокушали банки з консервованими яблуками, вишнями та навіть лимонами на підвіконні і ми вже будували плани як хоч одну непомітно винести. Взагалі цілий день хотілось нагребти собі «сувенірів», аж руки чесались на все, що погано лежало. Але трофеїв вполювати не вдалось, крім різнокольорових серветок та стіків цукру, якими ми з К. пообідали ( при тому, що в чай-каву я ніколи не сиплю цукор. ашоцежвиїзд) та якоїсь газети про одеську фешн, яка надалі служила підстилкою на всіх привалах. Зустрілись нам дівчатка-кузьмокроти, в яких все було з емблемою шахтаря, мабуть, і труси теж. Ми якраз гучно зарядили якийсь наш заряд, ті, мабуть, зацінили, бо через хвилину теж зарядили…”Шахтааар чемпіон!”…уровєнь, куди там нашим вбогим зарядикам. Надибали ще Одеський кінофестиваль, але ну його нафіг йти на один фільм за 60 грн. Тому припаркувались на шикарній лавці від квасу Арсеніївського і вирішили допомогти дівчаткам його рекламувати, але вони цього не зацінили і попросили припинити «мітинг». Отак роби людям добро. Добряче палило сонце, тому пішли в тінь, де була двіжуха жидів з валізою, які підійшли просити стікери, дала один їм на всіх. Ох це перемир я. До речі, а справжніх типових жидів з пейсами не зустріла жодного, навіть по Києву вони ходять більше.

Потім підійшла сестра Р. з подругою і ми попрямували до пляжу, щоб хоч трохи перед маршем ще скупнутись.

Давно не бачила моря-останній раз теж на виїзді, ще тільки другому. Гарний пляж, який вже окупували хохли. Забрала свій квиток у знайомого, поговорили з другом К., подумали разом як йому вписатись на стадіон і пішли пробувати водичку. Виявилась холоднувата. Деякі хохли спали на шезлонгах, а деякі ковбасились під «Знаешь ли ты» і т.п. Атдихающіє билі в шокє.

Наважились залізти на камінь, але я дещо боялась звалитись в море і не потрапити на матч. Але вершина підкорена (навіть двічі). Поки робили пам’ятні фото, не помітили, що нас знімає прихована камера і навіть не одна-люди знизу по черзі просили подивитись до них в об єктив. Так і зіркову хворобу можна підчепити.

Отже, почався марш. Почався він з пірсу, де трохи подиміли, зробили фото-відео і попрямували «під прицілом» поглядів вражених відпочиваючих та перехожих в сторону стадіону. Все пройшло цілком пристойно, атмосферно. Скажемо, на 4+, якби ще заряджали всі на повну, було б взагалі шикарно.

 

А потім почались проблеми під стадіоном, де за годину до матчу ще й досі не почали пропускати людей. Вимагали здати рюкзаки, тоді як всі камери схову були вже зайняті. А час йшов, і деякі хохли вже почали нервувати, лунали заряди в бік міліції, вже збирались самі заломитись на стадіон. Та ментам це було теж невигідно і вони почали вже як попало запускати-когось шмонали вздовж і впоперек, когось взагалі ніяк. Для прикладу, в К. відібрали газовий балончик та воду, а в мене навіть не глянули вміст рюкзака, а там чого тільки не було. Ми стояли на початку колони, тому зайшли відносно рано, в той час, як численна кількість «біло-синіх» ще чекала навіть коли матч вже почався. Аплодисменти теплому прийому гостей і організації проведення СК, до якої, за словами стюардші, вони готувались пару тижнів. Помітно прям.

І от ми на секторі. Всі на білому (ну майже всі, дехто вирішив, що білий колір не вписується в імідж небезпечного хулігана), особисто я хотіла б щоб кожен матч сектор був білий, це виглядає досить красиво. Шиза була непогана, але для такого матчу і для такої кількості виїздюків по-іншому й не може бути. Добре звучала перекличка з кротами, кузьма аплодувала (але коли кроти зарядили «Одеса», вони розгубились і просто пищали щось там і свистіли). Щодо матчу не хочеться щось коментувати, всі самі все бачили – кроти як завжди дивують акторською майстерністю, а Динамо в своєму дусі руйнує моменти і протримати весь матч нульову нічию щоб пропустити два голи в компенсований час треба ще вміти. Мабуть, недостатня мотивація була. Ну й чорт з ним-тим Суперкубком-все найважливіше й так наше, хай кроти хоч чимось потішаться. Але все ж їм програвати – це завжди гірко, особливо на виїзді. Тому настрій у всіх був зіпсований, з сектору почали летіти пляшки. Самій хотілось теж щось кинути, але я ж сама стриманість. Плюс мого улюбленця Адріано вже нема, а я так мріяла поцілити в його бридку чорну пику (ні расизму!) чимось таким же бридким.

Після матчу К. намагалась ще повернути свій балончик заради принципу, але дорога міліція в своєму репертуарі. Закінчилось тим, що її послали «до адміністрації», і ми вже тоді все таки вирішили забити на нього і йти пішки до вокзалу, щоб звідти вже якось доїхати до вписки в брата Р. Таксі було до горя дороге і ми, безцільно побродивши, вирішили зайти посидіти на вокзалі всередині. Чудовий зал очікування там-всього то 10 грн щоб просто посидіти. Сіли прямо на підлогу. К. почала лазити в неті – шукати рішення нашої проблеми, я була зла на весь світ і стомлена, а Р. взагалі задрімала й просила її не будити своїми криками. Бомжували не ми одні, там також сиділи пару хохлів і кілька кротів. Ми з ними поперекидувались кількома словами, в основному з приводу наявності в них хавчика, але він був лише у однієї людини, та ще й який-пів батона, яким він люб язно нас пригостив. «Пища богов», коли голодний. Тим часом К. набрала свого знайомого з інету (спитавши передбачливо, чи не розбудила випадково) о другій годині ночі і він, точніше його друг, згодився приїхати забрати нас і вписати, заплативши навіть за таксі. Можна сказати, пощастило і ми під заздрісні погляди «бомжаків», що залишились на жд, поїхали на хату. Кілька слів про цю вписку-пельмені о третій ночі, у готуванні яких ми з К. були незамінними помічниками, тримаючись за миску; стильні пляжні шорти, фільм, комарі, моя майже безсонна ніч, тарганчики.

Зранку на вокзалі ми були за 2 години до мого потягу, дівчата мене збирались посадити на нього і потім добиратись стопом. Вписались в зал очікування, дико хотілось їсти, але витрачати останні гроші було небажано, треба було ще на Дніпро щось залишити. Помітили пару кротів кузьмічівського вигляду. Спочатку поцікавились чи є в них стікери, ні, потім перейшли вже до справи-чи є в них щось поїсти-теж ні. Коли вже дійшли до якогось непривітного нашого кузьміча, до нас прибіг перший кріт і запропонував купити нам похавати. Ну супер. Я і К., звичайно ж, були тільки за і, як наче давні друзі, пішли з кротом Дімою в магаз, ведучи милі бесіди і попереджаючи його, щоб нікому ні слова, що хохлушки жебракували на вокзалі. В магазі ще подіставали касира, я на прощання ще й дірвалась до нього, що не запропонував пакета, на що він ображено зітхнув, що його сьогодні весь день вчать як працювати. Весь час, що залишився до потягу, кріт вже був у нашій компанії. Виявляється, в нього лише зовнішність кузьми, а так нормально катається. Дізнались, що наші вночі на пляжі теж часу не гаяли і поїли хавчик кротів, поки ті десь відходили. По ходу, це характерна риса всіх хохлів – наживатись з кротиків на їжі.

Але взагалі вже ніякої злості на фанатів-кротів нема, навіть навпаки. Хто б міг подумати лише пару років тому, що так буде. Абсурдна і непередбачувана штука фанатське життя. А злість є лише на команду «шахтар» і її керівництво. Отак і дочекались дружньою компанією мою тягу, в яку мене «добрі» друзі ніяк не могли випроводити, коли вже вона прибула.

А сусідами у купе мене теж були два нудних крота, які нили, що вони стомились більш за всіх, бо ще й були на футболі. Нуну. Один з них ще постійно діставав спробами зав язати розмову, але мене рятували навушники.

Вдома. Як оцінити виїзд? Суперечливий досить, але точно запам ятається на все життя. А ціну на одеський рубероїд так і не дізнались.

Дякую за увагу, якщо хтось дочитав до кінця, до нових звітів (чи писати зі свого напіввиїзду до Дніпра звіт, я ще думаю), катайте виїзди і любіть наш Славетний Клуб.

Ще кілька фото