Після пропущеного за важливих обставин Комсомольська  довго кусала  лікті, і тим більше хотілось до Запоріжжя, хоча ті ж самі обставини зобов’язували  яким хочеш чином повернутись раннім ранком понеділка. Як це зробити, поки гадки не мала. Квитків нормальних не було, тому вирішила їхати з пересадкою в П ятихатках, а потім підсісти в тягу, де їхали МС і К-ш. А назад – будь що буде.

Година до потяга, а мій тралік до метро все ще не підїжджає. Починаю нервувати…ще хвилин 5 чекаю і буду стопити машину. Але не довелось, бо крута тачка зупиняється сама і дядя пропонує підвезти. Вибору немає, тож довелось всю дорогу слухати нотації  про те, як це безглуздо – бути футбольним фанатом і запевнення, що це з часом обов язково пройде. Блаблабла. Ну зате вдалось сісти в потяг за хв 20 до відправлення. Доїжджаю до П ятихаток без пригод, крім того, що підрізала  собі на пам ять наволочку  УЗ у якогось турка чи хача, що не захотів її одягати.  Сиджу пару годин в нічних П-ках й о третій заходжу нарешті в тягу на Зп. МС не знайшла,та й не дивно, що вона вже спала. Зранку зустрічаюсь зі всіма на пероні. К-ш з Ж-м вразили тим, що для мене здавалось нереальним – вписались до люксу. Уравєнь.

А Запоріжжя зустрічає хохлів, мене вже втретє. Йдемо гуляти, паркуємось біля фонтану, де накриваємо поляну в кого що є.

Далі, звісно ж, курс на Хортицю. Дорогою заходимо в усім добре відому Брусничку, там хтось поїв цукерок, хтось винограду, а Туманова підрізала собі часник, навіщо-потім розберемось. Забавною була поїздка в трамвайчику. Ми собі спокійненько розгадували колективом інтелектуалів кросворд, співали пісні, коли підійшов якийсь дрищ, до того ж з виглядом наріка і почав чіплятись саме до Я-го і варнякати щось типу «ще раз мені заспіваєш, я тебе *піпіпі*», ми спочатку особливо не звернули увагу, але той овоч не заспокоївся, вже навіть бабки включились в розмову й перейшли на бік зла, тобто на наш. Згадався Дніпр-вськ, коли ми також підняли трамвайчик на вуха, а самі їхали на покер-фейсах. А дрищ все щось цвірінчав, мабуть, йому під наркотичним сп янінням здавалось, що він Чак Норріс і може бути таким дєрзким. Але коли він вже надто знахабнів, Я-й провів виховну розмову. Ображений дрищик пообіцяв «Вийдем на Україні, розберемося. Я теж маю ніж». Всі звісно «злякались» і продовжили свою справу з кросвордом.

Далі чувак їхав, боявшись слова пискнути, а одна бабця, виходячи, подякувала за те, що відновили дисципліну. Але потім враження про нашу компашку в бабусь змінилось, бо ніхто не хотів платити за проїзд, в нас з А-ю були липові учнівські, але Зп-не Київ, там вони взагалі не діють, тьотя-кондуктор доводила, що ніхто не має їздити на шару по учн, і вона вперше таке чує. Нуну, приїжджай в гості, жінко, і потім розказуватимеш подібні казки.  У висновку хтось оплатив проїзд, а хтось встиг вискочити під обурення пасажирів. Твори бардак, мы здесь проездом.

Тепер треба потрапити на Хортицю і вона вже здалеку видніється, але як туди дістатись-поки не ясно. Полюбувались маяком та леніним, який тут ще й досі живий, потім порозпитували дорогу й через хвилин сорок були на місці, дорогою помилувавшись пейзажами. Все таки гарне воно, Запоріжжя.

Нарешті приїхала на виїзд і водночас додому Д-а, тому ми чекали поки вона приїде на Хортицю, ну і привезе чогось поїсти ). А поки є час прогулятись і намутити магнітики. Дуже хотілось собі дерев яну фігуру-Перуна, але Я-й обмежився магнітами, а я знову відмітилась логікою – прихопила собі дерев яний хрестик. Навіщо-дома розберемось. Але один з варіантів – поєднати хрестик з часником і відганяти вампірів, якщо раптом хтось з них захоче на нас напасти.

Хотілось знову побачити пам ятку ймовірного місця загибелі Святослава, але якось не вдалось її надибати. Р-а пішла в Запорізьку Січ, а ми зробили привал на поляні і чекали Д-у і ще їжу, а Я-й її надто нетерпляче чекав-виглядував на дорогу з криком «Гречкааа». Тому Д-а нас знайшла без проблем і ми, довго не бачившись, дуже раді були зустрічі.

Душевно посиділи, а після цього в планах було піти до Д-і в двір і там трохи посидіти до матчу. Так і зробили, на шляху затарившись провізією, адже на секторі завжди, як магія, раптом нападає дикий Жор. В дворі посідали за столик, смакували кавунчик і, як завжди, були милі розмови під прицілом поглядів бабусь на під їзді. Особливо їх, мабуть, здивувало четверо дорослих людей, що ганяють на каруселі.

Потім ми з Д. і М. пішли робити мегабутерброд, або ще можна сказати бутербродну вежу. Як потім виявилось, це дуже практично і вирішили робити таку й на наступних виїздах.

Так підійшов час рушати на футбол.

Взяли квитки та пішли посидіти в дворі біля стадіону. І не ми одні так вирішили, там ще сиділи хохли, а поруч на лавку припаркувалась бабулька, яку дуже цікавило хто ми є і звідки приїхали.

І знову наша банда на черговому стадіоні. Привіт тобі, Славутич-арено. Біло-синіх зібралось дуже мало – близько 200 чоловік, як кажуть, в Комсомольську було чи не втричі більше. Тому й шиза була таке шось. А на полі Динамо ніяк не могло здолати незручну для нас (як і для Дніпра) Зорю і до кінця матчу так і не змогло. Як це не сумно, в цьому матчі ми бачили дві рівні команди, от і рахунок відповідний – нічия. А в Д-ра 100й виїзд. Д-р мій кумир))

В перерві побачились зі знайомим з Мелітополя і знайомими з Дніпропетровська.

Потім думали як їхатимем додому. К-ш планувала з Ж-м вписуватись в Хюндай, а я вагалась-чи спробувати з ними, (але якщо випишуть в якійсь сраці, то хтозна коли додому потраплю, хоча треба ж зранку), чи купити квиток на тягу, якою їхали МС та Р-а, але приїхати в обід… Пару дзвінків і ситуація розрулилась тим, що можна приїхати й в обід. Тому ми з А-ю та К-ш, яка чомусь вирішила раніше, ніж треба поїхати на вокзал, їдемо купувати квитки, а МС з Д-ю пішли посидіти в Маці.

Квитки були лише до Дніпра, а з Дніпра треба було перейти в інший вагон і тоді вже на Київ. Нічого страшного. Зайшли в АТБ, де нарізали солоденького, а я собі прихопила кіндера. Бачив би хтось мою радість, коли там попався такий самий фіолетовий дракон, який зі мною катав у Львів і здавав сесію, і який потім десь пропав. Забігаючи наперед,  моя Кіра вже пробила Луцьк)).

К-ш з Ж-м вдало вписались в Інтерсіті, а ми ще пару годин сиділи біля кафешки поруч з вокзалом і чекали свого потяга. І таких хохлів там було багатенько.

Нарешті час їхати, хтось заходить по чесно придбаному квитку, хтось вписується. Нам з А-ю треба було через пару годин переходити в інший вагон, але я встигла ще подрімати. Виїзди, як завжди, втомлюють страшенно. За час дороги більш нічого, вартого уваги, не сталось, і ми благополучно прибули в Київ. В метро ще А-а встигла закрити роти двом мужикам, що розкіпішувались на весь вагон і ми майже вдома. І вже завтра два роки нашого знайомства з МС, тому я тебе хоч тут привітаю і хай живе White DucK))

Кінець мого сімнадцятого виїзду і, впевнена, це лише початок. А всім, хто  прочитав  звіт , традиційно раджу катати за Динамо і не зупинятись перед різними дрібними обставинами. Дякую тим, хто поруч.