Про Луцьк і вписки, 18 | Там, де Динамо

Знову не очікувався простий виїзд, адже на все про все було тринадцять гривень і квиток вже традиційно в один бік. Д-а і МС не їхали, це також засмучувало, бо хотілось з приводу дн зібрати всю компанію на виїзді. Трохи понила з приводу всього вищевказаного друзям вк і, коли один з них написав «ну й сиди вдома», сумнівів не залишилось. Справді, чого це я рознилась, наче баба) Хіба вперше?..

За дві з чимось години до поїзда збрело декому в голову піти погуляти, тому вже вдома, зібравшись зі швидкістю Фореста, була на пероні за 15 хв до відправлення.
Р-а зі знайомими хохлами їхала вагонів за шість від мене і переходити не надто хотілось, хоча з сусідством знов «пощастило» – пристаркувата парочка закоханих, яку не хвилювало, що в купе, крім них, є ще хтось. Ну й хлопчина-баскетболіст, який допомагав по деталях збирати мій «смартфон», що впав зверху мало йому не на голову. Можливо, він подумав, що це такий метод пікапу, бо спитав чи я мало не з Рівного. Трішки ні. Але то не суттєво.

Знову прибуваємо до Луцька в «чудовий» час-п ята ранку, коли ще темно й холодно і я, не змінюючи собі, знову в шортах. Але нам пощастило: К-ш з Я-м приїхали днем раніше і зняли хату, тож могли вписати Р-у, С-са, мене та Ж-ка. Але останній вирішив не кидати свою «солянську» банду (і не тільки) на призволяще і гостинно запросив (+- 1) чоловік дванадцять прямувати з нами. Отак, веселою ватагою, іноді матюкаючись на дорогу, якою доводилось йти, а саме – багнюка, болото і калюжі, половину з яких «перерахував» С-с, ми таки знайшли наш привал на найближчі пару годин. Варто було бачити «здивування» К-ш та Я-го, коли, замість чотирьох чоловік, прийшло всього-то на десяток більше. Це нагадало казку про Рукавичку, коли на маленьку житлову площину припадало в кілька раз більше мешканців, ніж вона вміщувала. Але ніхто не залишився в під їзді і вся «невеличка» двіжуха припаркувалась хто де – хтось одразу завалився подрімати, хтось, почувши про наявність вареників, завис на кухні, хтось пішов до магазину поруч затаритись продуктами і не тільки і дехто намагався ввімкнути телевізор мейд ін савєтскій саюз, який, за словами К-ш та Я-го, мав милість показувати зображення через сорок хвилин після ввімкнення. А за вікном тим часом почалась злива і, думаю, кожен дякував всім богам, що ми зараз теплі-добрі, а не рахуємо на вулицях калюжі. Тож всім, хто хотів, вдалось трохи поспати, а тим часом повернулась делегація з магазину через дві з половиною години (!), хоча до маркету 5-10 хв. Але то не важливо, головне-їжа прибула. Тож всі дружно на неї налетіли. Скоро вже треба було здавати хату, тому ще трохи погуділи, зробили колективне фото і всі, крім нас з Р-ю, К-ш і Я-го, тихо-мирно виписались, а злива більш-менш стихла. В нас до приходу хазяйки було ще трохи часу повалятись в ліжку, вкотре з К-ш передивитись відео про свинку Пепу, яке чомусь перло лише нас, і тепер асоціюється в мене з цим виїздом, і ще повтикати мультик, бо якраз пан телевізор мав милість ввімкнутись. Потім прибула хазяйка, яка виявилась не дуже привітною, і почала вичитувати, що ми не так розклали диван, зламали шафу (хоча ту шафу варто було бачити – здається, двері в ній жили окремим життям, К-ш просто їх поставила прямо, й це чомусь не сподобалось злій тітці), а головне – що нас, замість двох, аж четверо. Ахахаххах. Жіночко,по секрету кажучи, нас тут було майже двадцять. Але про це, звісно, промовчали і пішли геть. В ТЦ «Луцьк» треба було здибатись ще з трьома хохлами, тож курс туди. Там увагу всіх привернув магазин з правою тематикою. Там продавали, як я зрозуміла, хлопці з ульрас Волині, і всі почали мінятись стікерами. Я з собою не мала, тому попросила просто дати парочку до колекції. Потім пішли посидіти почекати поки хлопці поїдять… чому пишу такі деталі, бо просто не можу пройти повз один смішний момент, а саме як до нас підійшла дівчинка-адміністратор (чи біс її зна, хто вона там) і попросила перейти до іншого залу, бо тут типу їдять лише десерти. А ні, то вона «покличе Сашу». Всі злякались сусликоподібного Сашу й продовжили їсти. А дівчинка далі нила, сказавши наостанок фразу, згадка про яку досі викликає в мене посмішку: «тут не можна їсти, вас мали попередити…вареники…». От скотиняки такі, ці вареники, ні слова не сказали.

Луччани організовували марш на підтримку політв язнів і думки нашої компанії щодо того, чи йти туди, чи на Луцький замок (чи до Львівської майстерні шоколаду) розділились, але у підсумку все таки вирішили прямувати на марш. Він пройшов мирно, було достатньо піро й надиміли так, що губились навіть ті, хто йшов поруч. Ну і пару знайомих зустріла. Так і підійшли до «Авангарду». Були чутки, які мене трохи бентежили, що квитки будуть по двадцять гривень (а мій капітал складав аж вісім грн) і вони виявились правдивими. Але вписуватись я вже трохи вмію, про інших взагалі годі казати. Тож, пояснивши делікатно дядям, що я маю вісім гривень, за які ще треба дістатись додому, з покерфейсом пішла на сектор. А-а та К-ш сказали типу що вони на виїзді за мої гроші, тобто вісім гривень у нас на трьох. Коротше, ноу проблем.

Часу до матчу було ще близько години, тому на секторі розважались як могли, в тому числі їли сосиски та цукерки під заздрісні погляди голодних хохлів, ахах.

Стартовий свисток і нарешті починається гра. Звичайно, перевага динамівців відчувалась і у володінні м ячем, і в моментах, але більшого хотілось, більшого..а тим паче з такою командою, як Волинь, тут треба забивати з початкових хвилин, а ми перший гол оформили аж у роздягальню. Ну хоч таким клубам Артем вміє забивати…Виграш з найпопулярнішим рахунком у цьому сезоні 0:2, можна заспокоїтись, а от особливої радості нема.

На секторі посередня шиза і багато піро. Насмішив окремий сектор службовців-волиняків, що заряджали наче читали репчик і навіть кидали зіги. Це б могло стати темою для цілої передачі кисельова. В перерві переводили в праві, в тому числі Ф-за і навіть дівчина пішла переводитись..не надто приємне видовище. З нагоди мого дня старіння, який був трьома днями раніше, любі мої хохлушки презентували розу, яку я давно хотіла, але перед цим ще була довга промова. Коротше, дякую, що ви є і за всі теплі слова й подарунки. Ще в перерві порішала з дорогою назад і намутила у волиняка стікерів. А довезти мене, вписавши в спринтер, згодився Х-в, але, звісно ж, без зайняття окремого місця. Р-а теж ще до того купила собі місце в цьому спринтері, тож ми їхали разом.

«Зайців» виявилось чоловік вісім, в т.ч. споук. Паркуюсь своєю половиною на руки Р-і й половиною – на руки якомусь доброму хлопчині (з його дозволу, не подумайте)) і ми вирушаємо. Дехто полягав в проході на газетах, звідкись взявся ще дитячий стілець, обліплений стікерами, призначення якого я не дуже зрозуміла, адже хобітів, які б на ньому помістились, начебто в салоні не було…Спочатку їдемо відносно тихо, потім серед цієї тиші раптом вмикається приймач зі словами «а що ви знаєте про дівчат?», це викликає вибух сміху і мікроб з хохлами трохи оживає. Звучать ретро-пісні і, звісно ж, більшість не стрималась, щоб не підспівати «Белые розы». Двічі зупинялись на заправках і виходили майже всім складом їх бомбити. Я й Р-а залишались осторонь цього, але нас люб язно пригостили шоколадом та прінглсами, які там коштували близько 100 грн. Де б ото ще таку каку поїли, як не на виїзді. Їдемо далі. Споук з кількома хлопцями затіяли грати в слова і Р-а вирішила стати їх асистентом. Я ж, зі своїм няшним стилем мислення, зробивши раз підказку Т-труп, вирішила, що краще мовчати. Хлопчик, до речі, на якому я припаркувалась, їхав так тихенько, що я періодично уточнювала чи він хоч живий.

Кожен з нас надію мав, що ми встигнем на метро, але десь о пів на першу нам ще було 50 км до Києва. Почали розбиратись кому куди треба і я надто пізно дізналась інформацію, що тим, хто на Лісову, треба пересісти в інший спринтер. І поки я, спільними з Х-им, зусиллями, діставала зверху свій рюкзак, всі вже загрузились і поїхали. Ну ок. Варіанти – або їхати на Бориспіль, але то ж несерйозно, або до Р-и на Лук янівку. Вона погодилась спробувати вписати мене в гуртожиток і ми , вийшовши недалеко від вокзалу, йдемо майже пустими вулицями на Лук янівку. Сили вже потроху покидали, хотілось завалитись і дрихнути без задніх ніг…Вахтерка, трохи побурчавши, все ж пускає нас обох. Фухх. Бо я вже лавку собі неподалік примітила. Згадались тут всі «радості» гуртожитку, але головне, що не на вокзалі й не на лавці спати. Години три на сон, але на пари все ж не потрапляю. The End. Дякую всім, хто вписував (Р-і, К-ш з Я-м, Х-ву) і хто зробив цей виїзд таким, про який можна буде розказати внукам) Любіть Динамо і долайте кілометри за ним.

P.S. А вісім гривень приїхали зі мною додому)

Після того ще був «виїзд» на Оболонь-арену, куди вдалось вписатись лише на другий тайм, та й то до Родичів. Йопт, ніколи не думала, що доведеться там побувати. Але нічого не поробиш, матч подивитись хотілось. Зате кілька нових стікерів отримала і запрошення приходити ще, звісно наверх. Ахах.

До зустрічі в Полтаві, дякую за увагу.