Від попереднього виїзду в Полтаву залишились найпозитивніші спогади, тому хотілось повернутись туди знову, тим паче, що між всякими Львовами-Запоріжжями-Дніпропетровськами тут Динамо гра лише раз на сезон. Були варіанти вписатись за невелику суму в спринтер до Х-ва, або собаками. Для мене оптимальнішим за часом був перший варіант, тому ми з МС та іншими добирались різними шляхами.
Перед виїздом примудрилась захворіти, але не розглядала це як причину не їхати, тому в неділю зранку на обумовленому місці відправлення мікробу була вчасно. Трохи не по собі стало при розумінні того, що я тут абсолютно нікого не знаю і мене так само ніхто, тож, дорога може бути не дуже веселою. Та все виявилось не так погано і я, як і кілька інших подруг Х-ва (в однієї був перший виїзд), паркуюсь на підлогу в кінці басу на чиюсь подушку. Люди в нашому транспорті виявились адекватними, хоча не вистачало когось зі своїх (особливо-МС), щоб разом творити й говорити якусь фігню. А так дорога була нормальною, хоч і без особливих пригод. Жували крекери, іноді стріляли дурні фразочки, Х-в всім хвалився новими стікерами, зупинялись в Пирятині, останню годину їхала на нормальному сидінні, завдяки доброму хлопцеві, матюкались, що надто довго під їжджаємо до Полтави – таким в кількох словах був шлях.
Наш бас приїхав пізніше, ніж собака МС та Ж-ка, тому по приїзду домовляємось, що вони під їдуть, та вже разом вирушаємо пройтись містом і попити чаю. Надовго зависли в тій же кав яренці, що й минулого разу, погрілись чайком, покормили Ж-ка цукром і, довго не бачившись з М-ною, знайшли +10500 нових «милих» (типу «расчлєньонки») тем для розмов і наркоманських жартів. Потім пішли в напрямку арки, де до нас з МС підбивали клини чуваки з Жашкова (звучить авторитетно, правда ж?), та ще й на підпитку…от щастя блін. Пару невдалих фоток зробили і пішли назад. Ж-к нив, що хоче магнітик, але підрізати все не вдавалось вловити моменту. Потім я самовпевнено вирішила йому допомогти і тут вперше зрозуміла, що не мій день сьогодні, бо за широкою спиною Ж-ка продавчиня все ж помітила пропажу і вже на виході догнала і обізвала «скатіною» автора цього звіту. Реально стало соромно, тому, навіть слова їй не промовивши, віддала трофей. Насправді ж той магнітик мені триста років не потрібен був, таке.. для «твори бардак». Але не той день, знову ж таки.
Зустрічаємо знайому золотницю, яку не видно було сто років на секторі і МС ще й досі рада цій зустрічі. До речі, багато людей, які мало катали в цьому сезоні, пробивали цей виїзд.
Йдемо під сарай…вибачте, стадіон, і думаємо що робити, як можна вписатись. Кілька людей перелізли, але їх незабаром виписали, тому я вже потихеньку почала думати на рахунок купівлі тікета, ще й ментів тьма було. Там привітались з К-ш та Р-ою (з деяких причин разом більш не кататимемо) та іншими знайомими і все таки купили квитки. Всіх змушували здавати рюкзаки без номерків і будь-якої відповідальності за речі, але часу сперечатись вже було небагато, тому погодились.
Хохлів на секторі зібралась нормальна кількість, тому й шиза була досить хороша, димів багато, в т.ч. й чорних. Дуже бісила місцева кузьма-таких дов**бів ще пошукати треба. Почалось з того, що один з них почав щось пілікати й тикати в сторону нашого сектору і після спроби кількох хлопців навчити його розуму, почали лізти «космонавти», закінчилось все сутичкою, відповідними акаб-зарядами і літаючими сидіннями. Після матчу кузьмічі геть забули про страх і здоровий глузд і почали показувати деякі голі частини тіла, в тому числі і якась дівчина…ш**ха. По-інакшому просто не скажеш. Що вони хотіли цим довести – не знаю, але вкотре дивуюсь якими безглуздими дегенератами бувають деякі люди.
Тим часом на полі все закономірно вирішувалось з позитивним для нас підсумком. Хотілось знов 6:0 (точніше-0:6), але трохи не дотягнули в два м ячі. Очікувана перемога, бо ми ж Динамо, хоча у Ворскли теж були шанси забити (захист грав не найкраще), але, на щастя, з реалізацією в полтавчан були проблеми, а нас рятував СаШо та стійка. Плюс нарешті забив Гонсалес. Тож, перемога, що стала одним з небагатьох вдалих завершень подій виїзду.
Впродовж матчу вагалась як їхати назад: з одного боку, зручніше і так сказати, гарантованіше спринтером, але з іншого-він приїде в Київ коли вже не працюватиме метро і хз як дібратись додому, якщо не кинуть хоча б недалеко від району, з іншого – хотілось їхати з МС і приїхати в нормальний час, але це ризиково, бо нема квитка на тягу..вихід – або вписуватись, або моніторити квитки. Я була б не я, якби не обрала ризиковий варіант, тому, попередивши Х-ва, йду з МС та Ж-м на вокзал. Дорогою стався інцидент чоловік 40 хохлів та 4х хачів, які у висновку змотали вудочки, а менти причепились до першого з хлопців, на кого наткнулись, показавши свою звірячу сутність, коли почали його бити, ми ледве вмовили випустити. Тож, неспокійною була ніч в Полтаві. Навіть цілодобове АТБ, дослухавшись до поради «ховайтесь на**й, хохли в місті», зачинилось на деякий час, поки наш натовп перебував в тому районі.
На вокзалі ще сподіваюсь купити тікет на поїзд, але тут знову нагадує про себе моя сьогоднішня нефартовість: двічі з-під носа забирають останні квитки навіть з пересадкою. Довелось змиритись і чекати тягу, будь що буде (це вже як девіз більшості моїх виїздів). Настрою нема і втома дає про себе знати. Трохи розвеселив нас з МС хлопчина з Борщаги, я навіть задумалась чи не є Борщага авторитетніша за Дрезден.
В першу тягу бажаючі вписатись не вписались і повернулись чекати ту, що й ми. Я готую поки казку для провідника про загублений гаманець. Прибуває потяг, більшість наших пішли в 17 вагон, у МС та Ж-ка був квиток в 3, я збиралась до них. Пізніше зрозумію свою помилку, але зараз заскочила в тамбур (клята тяга стояла в Полтаві лише 3 хв, тож, або встигаю, або ні) і намагалась пройти непоміченою у вагон, але це було важко, зважаючи на те, що нас зайшло лише троє і провідник одразу такий «доця, виходь». Почались вмовляння (історію про гаманець все таки вирішила не плести), але всі аргументи проходили мимо вух дядька-злюки, на все була відповідь «в мене троє дітей», дуже вже боявся, бідний, звільнення. Поїзд тим часом рушив, але дядя розлютився вже не на жарт і запевняв, що викличе міліцію і до Києва я не доїду. Твжмт, що за виїзд – нічого не виходить…
Ж-к з МС на пару секунд відволікають провідника і я тікаю з-під його носа, біжу вагонами просто вперед. МС говорить, що в якогось хлопця не поїхав друг і, таким чином, є вільне місце в 14 (здається) вагоні, щоб я бігла туди. Дорогою ще й «пощастило» спитати який це вагон в, як потім виявилось, начальника поїзда. Той ще спитав з якого я, на що впевнено відповідаю, що з третього. МС дзвонить сказати, що оскаженілий провідник їх вагона побіг за мною. Точно нудно живеться людині. Що робити – гадки не маю. В туалеті закритись-не варіант, рано чи пізно просічуть, думала може забігти в якесь купе, але майже всі були зачинені. В тринадцятому вагоні на мене таким співчутливим поглядом глянув мужчинчик-пасажир, який сидів і чомусь не спав, що я вирішила -йому можна довіряти плюс поруч лежав скручений матрац, за яким можна було б сховатись. Говорю так і так, гониться скажений провідник за мною, так що, дядя, посунься, я тут сховаюсь. Той розуміюче погодився, але тут у вагон заходить Р-а з В-ном, я їй в двох словах пояснюю що відбувається і вона пропонує бігти до неї в купе, але це треба було повернутись назад на пару вагонів. Це була ще одна помилка, бо там нас «привітно» зустрічає любий провідник, на цей раз вже з начальником поїзду. Р-а йде в свій вагон (як виявилось, дзвонити МС), а я залишаюсь з ними на одинці. Говорю все як є, навіть що приїхала в Полтаву на футбол (не вмію я переконливо брехати, на жаль..чи на щастя). Начальник виявився адекватнішим, тож розмовляю в основному з ним, поки провідник плювався піною яка я нахабна, хитра і вимагав заплатити 150 грн, якщо нема, просити в друзів. Пояснюю, що в мене лише 40, а в друзів на картках, але бісовий дядько повторює лише про трьох дітей й «ти не доїдеш до Києва». Я вже у відчаї від безглуздості та безвиході цієї ситуації…і тут несподівано провідник говорить заспокоїтись і йти за ним – виділить місце. Начальник погодився «під твою, Валєра, відповідальність» і я покірно йду за тим дивним чоловіком. Трохи здали нерви…
В третьому вагоні МС та Ж-к вже збирались йти до мене з речами на випадок якщо виписуватимуть, але я лиш попросила свій гаманець й витягнула ті самі 40 грн, хоч він і не просив, але не могла не заплатити, бо була дуже вдячна, що не доведеться серед ночі опинитись в якійсь сраці, з якої ніяк не виберешся. Наостанок дядя Валєра спитав моє ім я і виділив місце, де лежать всякі матраци (звісно прибравши їх), навіть постіль дав, так що вартість квитка в принципі вийшла б так само. Розбрелися спати, хоча я ще довго не могла заснути від важких думок. Виходимо на Дарниці і з провідником розстаємось майже друзями, з побажаннями всього найкращого. Нічого так не хочеться, як додому. На зупинці пересікаюсь ще зі споуком, який спитав «что, добралась?)» і їду нарешті до себе. Традиційно не йду на пари..в мене поствиїзний синдром, скоро довідки такі можна буде робити.
Все, виїзд пробито, а спогади ще залишаться надовго як про такий, що не хотілось би пережити вдруге. Але все ж таки щось подібне завжди має бути в практиці справжнього фаната – не все буває так добре, як хотілось би, головне не зломитись, (як колись вже було) і згадати заради чого це все. Тож, катайте, не зважаючи ні на що, і любіть наш славетний клуб, він того вартий.
