І знову Львів. Але цього разу туди тягнуло, як наче вперше: нарешті виїзд після міжсезоння – раз, і просто бажання втекти кудись подалі – два. А старе місто – ідеальний для цього варіант. Довго не радились як їхати, бо стоп до Львова – це вже як традиція. І ми з МС, обидві втомені життям, із нетерпінням чекали нагоди якнайшвидше звалити кудись подалі. Прихопивши теж уже традиційні оладки й бутербродну вежу, близько 23ї стартуємо на Житомирській. Згадували попередній наш спільний фартовий стоп і молились, щоб цього разу теж усе вийшло нормально, бо я чомусь трохи хвилювалась. Навіть ножика в друга позичила. Але дарма. Знову через пів години нам щастить, і поки робимо фотку з табличкою для звіту, тормозить фура, що курсує прямо до Львова. Чи не дежавю?
Наша фура на задньому плані чекає поки сфоткаємось, ахах
Але водії виявились не такими цікавими, як минулого разу. Поганий сон, мабуть, давався взнаки, бо здебільшого їхали мовчки, а я намагалась якось зав’язати розмову, тому несла всяку ахінею (типу «а шо то за знак такий із хмаркою..а зі сніжинкою?»), лиш би не мовчати, бо то якось невесело. Ото й усі пригоди в дорозі…спокійно докотились до Львова під ранок.
світає…до Львова фура під’їжджає
Поїхали до центру побродити вуличками, сфоткатись із королем Данилом (бо, по секрету кажучи, це альтер-его МС. Чому? То вже таємниця Вайт-даку, ахах. Але я вирішила й собі замутити подібне поганяло. Фантазії на більше, ніж «лорд Славік» не вистачило. Аймсорі за наркоманський ліричний відступ). Прогулюючись, наткнулись на банду туристів із Києва (Х-в, С-йс і всєвсєвсє), взяла стікерів, зробили пару фоток і пішли далі знищувати оладки на лавці під здивовані (мабуть, голодні) погляди перехожих. А так, незважаючи на дощик, добре було гуляти вже напіврідним містом і навіть хотілось залишитись тут ще на пару днів, що зі мною рідко буває. Зі львів’янином Д-ком вкотре не вийшло здибатись, але здибались зі ще однією кієвотурісто А-ною, зависаючи в Маці.
“На розі” – поняття двозначне))
Дев’ять поїздок поспіль хотілося відвідати Личаківський цвинтар, але пощастило лише цього разу й ми, намотавши круга, все ж таки туди дістались. Квитки, до речі, платні. Але цікаво, як туди родичі померлих заходять?..За фотозйомку теж окрема плата, але пфф..за мною що наглядач ходитиме? Цікава логіка просто.
Проте, як би це дивно не звучало, мене просто зачаровують такі місця. Старі пам’ятники у вигляді янголів та інших помпезних скульптур, один навіть у формі підпису померлого й навіть гробниці – все це заворожувало своєю сумною красою. У таких місцях багато говорити не хочеться, тому ми з МС просто мовчки «прогулювались» рядами, кожна думаючи про щось своє. Зацікавив «відділ» загиблих з УПА – саме тут витав незламний дух галицьких повстанців. Довго можна говорити про свої враження, але не вистачить звіту на всі деталі.
пам’ятник видатному Каменяру
тут дуже “популярні” гробниці, або, як там написано “гробівниці”
Пора вже було добиратися в сраку міста, ой, тобто до «Львів-арени». Спочатку сіли в якусь маршрутку, яка поїхала десятою дорогою й був такий ризик не встигнути на матч. Але потім вчасно перебігли до халявного транспорту на «Ашан» і приїхали до «Л-а» впритул до початку гри, тому довелось, як часто це останнім часом буває, поспіхом бігти до стадіону, перемісивши дорогою всю багнюку і згадавши мимовільно всі відомі мені нецензурні вирази. Вместе весело шагать по болотам, щоб їх шляк трафив, як у Львові кажуть.
Шмон слабенький, але (що для нас було катастрофою, бо потяг за годину з чимось після матчу) необхідно було залишати рюкзаки. Ні на які перемовини стюарди не велись. Тому треба було думати що з цим робити, бо з натовпом і переповненими вщент маршрутками після футболу ми точно не встигнемо домчатися до потяга на вокзал. Але це все потім.
Атмосфера була шикарною, рідко на якій домашці буває така душевна шиза й така кількість людей на секторі. Що то значить засумували люди за футболом, виїздами й улюбленим клубом. Запалили від душі, аж іскри навсебічно летіли, аж на нижній ярус потрапило, аж «Ганьба» на це місцева кузьма кричала, аж перепалка між нами почалася. Та згодом усе владналося майже без жертв.
Хорошу шизу нормально не сфоткаєш)
“Закрыть глаза на то, что файер обжигает руку. Но зрелище, что будет, так захватывает дух”
На полі тим часом для нас усе почалося не найпозитивнішим чином – Карпати забили першими. Йпт. Не вистачало ще тут втратити очки й поїхати додому з поразкою. Але в другому таймі відігралися двома голами Ярмоленка й Теодорчика. І все…для нас із МС матч на тому закінчується. Намагались щось придумати з дорогою назад, питали в Х-ва за бас, але все безрезультатно. МС треба було наступного дня бути в Києві, а в мене хоча й був варіант вписки у Львові, але потім не мала би грошей купити новий квиток на завтра. Тому вперше в житті йдемо з матчу хвилин на 15 раніше. Соромно, так, але що поробиш.
До речі, не одні такі були, ще кілька хохлів так само тікали на маршрутку. Наша була з колоритним водієм, який вів дискусії пів дороги з пасажирами своїм діалектом, а ми тим часом вели розмову з дівчиною, яка служить в АТО і яка виявилась подругою А-ни. Світ тісний.
На вокзалі були хв за 15 до потяга. Встигли, хоч і такою ціною. Дорога назад без пригод. Кінець виїзду. МС, дякую тобі, що була зі мною, й дякую хохлам, що завжди там, де Динамо. Катайте виїзди.