З-поміж усіх “футбольних” міст це було одне з двох, у якому мене ще не було. Тому їхати чи ні – питання не стояло, до того ж я люблю “маленькі” виїзди, вони найатмосферніші. І нікого зайвого.

Їхати мала з А-ною й, коли зібрались купувати квитки, прямих уже не залишилось. Тому спочатку взяли квитки з БЦ до Шевченка, потім звідти планували собаками. Увечері перед собакою до БЦ мене обрадувала А-на, що не їде, і я вже мимоволі задумалась, чи й самій не залишитись вдома. Але Ж-к пропонував вписатись до них у тягу зранку наступного дня. Це був цілком прийнятний варіант, але вирішила все ж заглянути, чи не з’явилися раптом прямі квитки з БЦ до Олександрії. Несподівано їх виявилося валом. Пишу А-ні, що їду міняти квиток, і вона вирішує все ж їхати також.

Наступного ранку А-на з хлопцями не встигає на приміський до БЦ, тому я сідаю сама, а вона зі своїми двома друзями заходить потім на Караваєвих Дачах у інший вагон, бо мій був переповнений бабусями з сумками й іншим контингентом. Так от весело проїхала половину дороги, поки не набрав Ж-к і не вмовив переходити до них у вагон. Тому залишок дороги провела в компанії “Солянки”, де мене пригостили яблучком і фірмовими стікерами, які хлопці дають лише “з 20-го виїзду”, ахах. Якраз перетнула “межу”.

У БЦ зустрічаюсь з А-ною й двома хлопцями – Д-ою і С-им. В очікуванні потяга бродили привокзальною територією, придивившись собі в секонді рожеву штучнохутряну кофтинку й піжамку зі (здається) ведмедиками. Були б дуже фешн. Ще наткнулись на таку веселу річ, як поліцейський “бобік”, і зробили таке фото.

Квитки на потяг були в сусідні вагони, тому я прийшла на деякий час до своїх. Половину їх вагона складали військові, що повертались із АТО. З тими, які їхали в сусідньому купе, ми розговорились. Один із них був мером якоїсь там Миколаївки й (!) клав гроші зі своєї кишені на розвиток села. Похвально, і, я би сказала, дуже оригінально. Інший був моїм земляком із Дрездена. Запрошували спробувати сухий пайок, яким їх годують в армії. Виявилось не так уже й огидно, але постійно харчуватись подібним – то важко.

Запам’яталось також, як комусь із них прийшла смска, що є з/п…аж цілих 9 грн 36 коп. Так що хлопці зібрались по приїзду нормально на неї відгуляти. Ну й ось таку вишиванку один купив, щоб мама вдома зацінила, який файний парубок приїхав.

Подальша дорога була без пригод, я пішла до себе у вагон спати.

От ми й в Олександрії. Одразу почався флешмоб фоток вокзалу – багато хто, мабуть, теж приїхав сюди вперше.

Прямуємо гуляти містечком. Скажу так: нічого особливого. Культурних закладів майже немає, будинки траплялись лише дво- та триповерхові. Не могла не сфоткатись біля цього закладу.

давольний кітайскій рєбьонак

Запам’ятались оригінальні написи на будинках типу “Душ, я иду!” й подібні. Звісно, зустріли знайомих хохлів (на цьому матчі очікувався аншлаг), у тому числі й Р-у. .Перед футболом ще посиділи в дворах, трохи намочившись під дощем.

Стадіон “Ніка” був новим і гарним, з яскравим графіті поруч.

Тікети видавали безкоштовно й моя колекція поповнилась новим стадіоном. Перевірка була “контрасною”: когось пролапували до нижньої білизни, когось узагалі без уваги. Я ввійшла до числа другої групи, а А-ні “пощастило” і її просканували до нитки, що тривало хв 20, мабуть. Вже й матч почався, а ми ще не на секторі.

Як і очікувалось, “біло-синіх” приїхало чимало, аж тіснувато було. Хорошу шизу створили, піро зі стробами запалили й очікувано Динамо перемогло 0:2, хоча й Олександрія слабкою не виглядала.

дещо ідіотська фотка)

Наступного дня мені треба було до 8ї бути в Києві, тому ще раніше купила собі нормальний квиток на прямий потяг, тому доїхала з комфортом.
Виїзд коротше не з яскравих, але звіт має бути для архіву.

На цьому все. Катайте виїзди, і не лише до “цікавих міст”, адже великі й не дуже перемоги-наша спільна справа. Дякую тим, хто був поряд.