Без будь-яких обговорень за пару тижнів до того було вирішено добиратись стопом. Нарешті їхала з МС, навіть Д-а мала бути, хоча багатенько знайомих не пробивали цей виїзд. Ще в Одесі Б-н, якого ми за проживання в легендарному районі прозвали Борщагою (далі-Б-га), сказав, що пробиватиме наступний стоп з нами, і таки дотримав слова. Хоча сама я вирішила точно, що їду, в останній день перед виїздом, бо знов обставини перешкоджали.

Тож все добре, традиційно після 22-ї стартуємо на Житомирській. Були деякі сумніви, що трьох не візьмуть, і перша фура з якимись на вигляд похабниками таки дійсно «не захотіла» брати хлопця. Недалеко від нас стопила компашка невідомих мені хлопців-хохлів, не дуже, мабуть, досвідчених стоперів, судячи з поведінки. А так наших, на диво, більше на трасі нікого не було. Отже, постояли з пів години і нас забирає знову ж таки фура. Водію, видно, хотілось поговорити, щоб не заснути, та й ми з МС були не проти – на мене взагалі дорогою вперед нападає неадекватна балакучість. Поки ще повні сил, не хочеться спати, – можна насолоджуватися нічною дорогою, нічними вогнями і колоритними назвами населених пунктів, як от «Хренів». Тому нудно не було. Під ранок десь за Рівним стали поспати  кілька годин.

У Львові були майже об 11. Пошукали поруч з Епіцентром якусь кафешку, але нормального нічого не було, зате охоронець вирішив подивитись наші рюкзаки під приводом, що їх ми мали залишити в камерах схову. МС вирішила його проконсультувати, що це має право робити лише жінка, на що він пригрозив поліцією. Пфф, та добре. Ну показали…І варто було голову морочити, щоб одним оком лише глянути вміст?..

варіант для шляху назад)

Потім попрямували до центру. Вже було досить спекотно ,тому ні про які Високі Замки чи ратуші мови не йшло – преспектива піднятись 100500ма сходами не приваблювала. Простирчали в Маці деякий час, де мене здивувала відсутність хохлів, які зазвичай окупують його. Зате після чергового приколу над Борщагою, до нас на знайоме слово підбігла землячка нашого Б-ги, яка виявилась навіть із тієї ж вулиці.

Далі пішли бродити Львовом, на ходу придумуючи й наспівуючи заряди про Хренів (надто вже припала до душі назва) типу «Єсть команда хрєнов, за нєйо болєєм ми», також ми з Б-гою як фанати «Фіксиків» ще й наспівували з них саундтреки. Заглянули ще в милий магазинчик іграшок “Коняка”, де було багато чого цікавого, але Фіксиків та Смішариків, на жаль, не знайшлось((.

Пасує…)

Вай Дак знайшли “свої” шапки) хоча в них нормально не сфоткаєшся

На шляху трапилась точка свідків Єгови, і я вирішила згадати виїзд у Запоріжжя й прихопити собі їх творчий доробок «Пробудітєсь», там бува веселі речі пишуть. Б-га вирішив приміряти на себе роль представника Царства Єгови й опитати зустрічних по питаннях у заголовках (щось накшталт «Чи вірите Ви, що людина потрапить на небо?»). Головне, люди таки велись на це й культурно посилали його як істинного єговіста. Я теж наважилась (прямо під душевні муки, бо не найпідходяща роль для мене) заради «тварі бардак, ми здєсь проєздом» причепитись до мужчинчика й поцікавитись, що він знає про Свідків Єгови, нащо той обізвав їх космонавтами. Я погодилась.

Згодом повернулись до центру й зробили привал у парку біля оперного театру , де було добре повалятись на травичці, щоправда іноді нас трохи лякав цей хлопчик-дементор (якого я спочатку прийняла за дівчинку, ми навіть сперечались через це з МС та Б-гою, і вони виявились праві).

мешканці Борщаги теж читають книги)

З Д-ою ми домовились зустрітись перед матчем, а до нас тим часом підійшов Д-сік зі Львова зі своєю дівчиною. Пішли ще посидіти, підзарядити телефони до «Час поїсти». Але це був скоріш час сварок із Б-гою, якому ми обіцяли стоп назад у гордій самотності.

Настав час їхати на матч . Автобус, яким ми добирались, дозволив на пів години відчути себе в пеклі – душно, спекотно і людей, як у консервній банці. Ми з МС дійшли висновку, що, крім Одеси, виїзди влітку – то взагалі не дуже круто.

Нарешті дісталися на місце, отримали свої шарові квитки й пішли на сектор. Шмон слабенький, але, як завжди тут, у двох «пунктах». Людей на секторі зібралось не надто багато, але побільше, ніж буває в нас на «рядових» домашках. Та й виїзна шиза зараз (не лише в цьому матчі) звучить живіше й потужніше, ніж на «нецікавих», але домашніх іграх.

Дуже раді були бачити Д-у – вперше за кілька місяців. Обмінялись основними новинами й планами на майбутні поїздки.

Стартовий свисток. Динамо мало перевагу у володінні м’ячем, але скористалось нею не одразу, й перший момент створили Карпати, яких вели вперед Завжди вірні – як на мене, кращий за шизою движ України. Налякало трохи падіння Шовковського, але через хвилин 5 СаШо повернувся до гри. Все добре.

Вже незабаром Ярмоленко відкрив рахунок і надалі ми мали повну перевагу в грі: Карпати йшли вперед лише за рахунок контратак. Другий тайм це підтвердив, і наш лідер робить дубль. Піро, пісні, обійми, «танцуют всє». Перекличка секторів, «Червона рута»…все майже так само емоційно, як було кілька років тому. Ех, ностальгія.

Що ж, 0:2, перемога наша, команда дякує нам, ми дякуємо команді. Динамо набирає обертів і, сподіваємось, продовжить чемпіонську серію.

Затарившись в Ашані (хтось заплативши, хтось просто затарившись), знаходимо Б-гу і прямуємо на стоп додому. Завжди терпіти не могла Львів-арену за її розташування, але зараз це було нам на руку: траса поруч, і ми були раді, що не доведеться зараз пхатися в таку спеку в маршрутку-велику собачу будку, вщент набиту людьми.

З «конкуренції» лише дві хохлушки, яких скоро забрали. Ми ще деякий час постояли. Хтось не хотів брати з Б-гою, хтось сповільнював хід і проїжджав потім мимо. Одні з таких проїхали повз і зупинились дещо далі. Поки ми думали, чи то нам, і чи бігти, в них ззаду врізалась інша машина. Наче, нічого серйозного, але водії були змушені стояти й чекати поліцію. От тобі й на, через нас уже й ДТП стаються.

Хвилин через 10 потому зупиняється «опель» із польськими номерами. Водій запитав, чому ми не їдемо потягом, поглядаючи на нас якось підозріло. Але потім підійшов Б-га (який до того дрімав при дорозі) і, як не дивно, водій одразу погодився взяти трьох, потім пояснивши це тим, що «хлопчик вселяє більше довіри». Хмм.

Задоволені, помчали до Києва. Поспати, щоправда, не сильно вдалось – боліла спина, але радувало, що приїдемо рано.

У Києві були за пів години до відкриття метро. Прощаємось із Б-гою, бо в легендарний район метро ж не їде. Я встигаю перед роботою навіть заїхати до себе (згадується напис на стінах в Олександрії «Душ, я иду!») Із натовпом бабок із тачками заходимо в перше метро й, стомлені, їдемо додому. Я навіть встигаю на роботу (що дивно, бо у звичайні дні кожного дня запізнююсь, хах), де весь день відчуваю себе лінивцем із Зоотрополіса.

На цьому все. Дякую тим, хто був у цьому виїзді і на цьому виїзді, а тим, хто ще (раптом) не відчув цього…чувакии, катайте за Динамо, не будьте кузьмою)) До зустрічі у Дніпрі, до нових перемог і нових пригод.))