Важкувато повертатись до реальності після  виїзду і згадувати те, чого ти чекав хтозна скільки, в минулому часі, але я спробую)

Отже, з дорогою проблем ніяких не було, трохи лише побоювались, купивши квитки за три тижні до виїзду, що Федерація може зробити сюрприз з датою, та все обійшлось. Як-небудь перечекали цей час, (плюс дехто забив на те, що треба здавати курсач) розбавлений кількома цікавими домашками, і зустрічаємось на вокзалі. Нашу першу колію знайшли не одразу. Згадалась платформа 9 і три чверті, тільки ми прямували не до Хогвартсу. Разом з натовпом таких же виїздюків, займаємо свої місця у тязі,а хтось не зовсім свої. З нас у вагоні троє, проте не всі поруч. Сідаємо там, де нижня, але тут була вреднюча бабка-фанатоненависниця і забагато хохлів, тому пішли до себе, де також були парочка нормальних фанів. Тут , здається, беруть початок питання чи мені не холодно в шортах (страшенно захотілось одягти на виїзд шорти, це був оптимізм щодо погоди 80 рівня). Трохи підкормили наших голодних сусідів і почали точити душевні розмови як це завжди буває в нічних поїздах. Потім наше сусідство змінилось і почалось традиційне “скільки виїздів” і поповнення моєї колекції стікерів новими: ексклюзивними і “апасними”). Я цікавилась чи ні в кого нема запасних штанів). Виявилось, мене дехто з них знає. Популярність, вона така, ахах.
Всі тролили хлопчину Миколку ( в якого, до слова, колекція з 1600 стікерів) і вчили як треба правильно пікапити автора цього звіту, викинемо всі деталі, коротше, було весело, але скоро такі розмови почали набридати і згодом всі розбрелися по місцях. Дехто взяв собі постіль з мішка “доброї” провідниці, яка постійно просила всіх заткнутися. На ранок мене розбудила холодна рука злої жінки і незабаром її крик, адресований нашим сусідам, що начебто це крадіжка постілі і вона викличе ментів. Різними версіями казочок хлопців про те, де вони її взяли, розчулити тьотю не вдалось і у висновку всі поклали їй на кишеню по 18 грн., бо зайвих проблем ще до початку виїзду ніхто не хотів. Так, з горем навпіл, доїхали до Луцька.

Було холодно і хотілося спати. На пероні наткнулись на двох старих знайомих, з якими були в Полтаві і від яких тікали у Львові. Тому були “безмежно раді” і продумували тактику як краще непомітно втекти,  навіть думали сказати, що їдемо до родичів (вибачте за каламбур, хах), але не довелось і нам пощастило розчинитись в просторі)

Сенсу виходити з вокзалу в такий ранній час не було, тому, як і більшість хохлів, вирішили в залі  почекати поки трохи розвидніється, адже поруч не було ніякого закладу типу Маку, де можна було б посидіти погрітися-поїсти-привести себе до ладу і який би працював з 6ї ранку. Як виявилось, в центрі таких закладів також не було – здебільшого все відкривалось о 10й-11й. І роби що хочеш. Довгенько тусувались на вокзалі, хтось спав, хтось просто (як я) роздивлявся присутніх.

Годині о 7й вирішили вп’ятьох піти оглянути стадіон, що знаходився недалеко від вокзалу.
Йшли повз, мабуть, найбрутальніший парк України, де тебе так спокійненько попереджають, що тобі на голову може приземлитися плита. «Пустяки, дело житейское»)

Дорогою наткнулись на магазинчик з милою назвою «Кутовий» (таких милих назв по Луцьку, до речі, можна зустріти багатенько, але найпопулярніші назви, звичайно ж, “Луцьк” та “Волинь”)
І ось вона, Луцьк-арена, тобто “Авангард” у всій красі.
Особливо сподобались туалети більше схожі на якісь окопи.(на фото зелененькі)

Поруч зі стадіоном така от волинська версія турнірної таблиці, де на першому місці писався не хто інший, як луганська “Зоря”

дівчата-хохлята в повному складі

Потім наша компанія трішки розділилась до вечора, але, як показав досвід, загубитись в Луцьку неможливо – постійно натикались одне на одного)
Гуляти особливо не хотілося, бо, як вже сказано вище, було холодно і хотілось їсти. Після безрезультатного пошуку місця, де можна було б посидіти, почали вже з відчаю заходити мало не в кожне зустрічне місце грітись,  були не в найкращому настрої. Тут вже психонули і вирішили зробити привал в якомусь теплому закладі при вході.

динамівські бомжаки)

Перекантувались трохи там, потім пішли в центральний маркет з оригінальною назвою “Луцьк”. Найцікавіше, що там надибали-це магазин іграшок, де, до речі, ціни реально радували. А це замутили логотип нашої WhiteDuck-фірми)

На шляху навіть перехожий спитав чи мені не холодно в шортах. Мене вже це почало бісити і я навіть задумалась чи не купити собі з горя  на секонді якісь моднячі штанці, та так за весь день і не наважилась. Так минув час до 10ї, коли нарешті відкрилась піцерія. Там нас гостинно зустріли і офіціант весь час був під боком. Та й піца, до слова, там смачна. Ревізор рекомендує) (десь вона там біля ТЦ).
Після ситного обіду настрій значно покращився. Дійсно, ти не ти, коли голодний) Можна тепер шукати Луцький замок. Дорогою зустрічали багато котів та собак і тут вже К. відвела собі душу, кожного зустрічного котяру гладила.
Все, ми на території  Замку – найвизначнішого місця у Луцьку. Тут багато хохлів і  так було цілий день, бо Д. розказувала, що теж був натовп наших, коли вони приходили. Місцина мені нагадала Січ в Запоріжжі. Замок вражав значними розмірами і від нього віяло духом старини. Це відчувалось особливо на дошках стіни, якими ми прямували-вони трішки шатались)

Серед цієї доріжки побачили один цікавий і головне таємничий вхід, куди вели покручені маленькі сходи-не кожен пройде. Звичайно, нас туди понесло. Це була дзвіниця і ми не одні такі цікаві виявляється-там уже було троє фанатів. Роздивились дзвоники та й пішли далі. На другий бік цієї Великої Волинської Стіни потрапити було проблематично (але можливо, бо там теж були наші), тому ми трішки посиділи на лавці (якраз почало пригрівати, хоч періодично,сонечко) і рушили на вихід.
Заскочили ще у Львівську Майстерню Шоколаду попити чаю і погрітись. Офіціантка нам одразу не сподобалась: по-перше, забула М. до лате дати соломинку та цукор, по-друге постійно на нас дивилась якось зневажливо і недружелюбно. Потім виявилось, що це нам здалось, бо дівчинка згодом запитала нас чи ми приїхали на футбол і, почувши ствердну відповідь, висловила свої захоплення і сказала, що теж хотіла б піти на матч, але робота не дозволяє. Ми зразу подобрішали і М. навіть стікера їй подарувала, чому дівчинка по-дитячому зраділа.
Потихеньку минав день і часу до матчу залишалось все менше. Але його ще було достатньо щоб погуляти в парку «Сніжинка»:D Дуже файний парк, весь такий зелений, в принципі як і весь Луцьк. Натрапили на купу цікавих речей. Наприклад, на маленьку річечку, де плавали дві качки. А качки-це ж для нас із М. щось особливе, тому не могли пройти мимо і не покормити  їх рогаликом, який завалявся в моєму рюкзаку. Парочка охоче приймала дари.
Ще зацікавив крокодил, який хотів згамати нашу М., морж з величезними кликами, ну і звичайно ж «лашадки». Шкода вони не працювали, але це нам не завадило їх осідлати, прикрасити стікерами і зняти тут відео з зарядом «А мы ехали» на подив жіночки з дитиною, що там перебували.

За парком був наче вже не Луцьк, а якесь маленьке село. Оку відкривалась степова місцевість. І драбина незрозмілого призначення, типу оглядовий майданчик. Видерлись і туди, дехто долаючи страх висоти. Тут обов язково треба було зробити селфі. Назад було лізти страшнувато (двом з нас). Але ніхто не розбив собі носа і ми благополучно приземлились.

Дорогою ще замутили таку от «волинську різню». Але всі залишились живі і навіть не було крові, ахах.

Перед матчем треба було ще підкріпитись і ми пішли в ту ж саму піцерію. Були вже там як свої. Порції  були тут м яко кажучи не маленькі, тому всі добряче наїлись і набрались сил перед сектором.
Тепер прямуємо на стадіон. Під ним вже зібралось багатенько народу. Мені дуже хотілось стікерів волиняків, але так і не обрала слушний момент  когось попросити. Тут нам ще не пощастило і зустріли тих двох знайомих, від яких ледве втекли. Навіть вони прокоментували мої шорти. Вже хотілось ввалити за це, чесно) Я ж в колготках, вибачте, а не з голими ногами. РРР.
Хохлів на секторі зібралось не так багато, як я очікувала, здавалось з тих, хто був в поїзді ( а нас було повні вагони), хтось не дійшов до стадіону. Взагалі не розумію причин не пробивати цей виїзд-поїзд зручний за часом і не дорогий, їхати недовго. Від наших двох «друзів» знову втекли і стали наверху. Виявилось, багато нормальних таких фанатів теж не пішли вниз і стояли поруч. Зокрема дехто рудий та бородатий) Як я дізналась пізніше, за нас катнули лівак навіть хлопці з Білорусі і теж стояли майже поруч. Дозволю собі сплагіатити їх фотку. там щей година на табло така динамівська)

Почався матч. На секторі лунали заряди з різних боків, кілька людей пробували себе у ролі споуків.На полі спочатку цікавої гри не спостерігали. Небезпечних моментів Динамо не створювало і взагалі не видно було бажання грати. У висновку щей пенальті. 1:0.
В перерві ми вже конкретно замерзли: хтось одягав другі шкарпетки, хтось ще й радів, що в рюкзаку є коцик. Атмосферне фото і мої наймодніші шкарпеточки.

Нікому не хотілось їхати з виїзду з поразкою і всі чекали коли вже проснеться  Динамо, до якого ми вже встигли звикнути за цей сезон. І воно все таки прокинулось. Кравець двічі довів, що може забивати не лише в пусті ворота. Про «жовту» Ярмоли нема  чого сказати (правильно Циганик сказав «хто скаже, що вона там була, стане моїм ворогом на все життя). Мене лише цікавить чому Швецов ще й досі судить. Добре, що її наразі відмінили, бо хоч Ярмоленко іноді мене може понервувати, але без нього грати з кротами було б точно набагато важче. Третій гол Буяльського одразу можна було назвати голом туру. Таке виконання удару через себе безперечно заслуговує на повагу.
На секторі тепер була справжня виїзна радість і «танцуют все»)
А у Волині, між іншим, непогана ультра, якесь шоу на секторі там замутили, шизили нормально.
І кузьма навіть активна. Настільки активна, що після матчу гравцям доводилось тікати від них з поля. Особливо СаШо, за яким бігла ціла свита)
А ми, стомлені, але в гарному настрої, йдемо на вокзал. Зайшли в маркет купити собі чогось в поїзд. Там був весь наш сектор і не всі за товар платили) Когось з молоді навіть менти спіймали. Сподіваюсь, обійшлось там. Біля вокзалу один молодий і зелений мені розказував, що нагребли багато і особисто вони нормально втекли від мусорів.
Час до відправлення минув швидко і ось ми вже заходимо в тягу. Звичайно ж, я в черговий раз почула питання про шорти, на що вже психанула й відповіла, що маю колготки з начосом. Хлопці сказали, що вони теж) Цього разу з нами у вагоні їхало багато «молоді», один з них сказав, що їхав з нами туди, але я, звичайно ж не пам ятала. В нас були верхні бокові полки. Я, як досвідчена, не боялась на них вилазити, а от К. переживала. Але хто б міг подумати, що К. залізе нормально, з першого разу, а я тупо не знатиму як краще видертись. У висновку мене інструктувала ціла бригада з бабок поруч і наших хлопців, аж соромно було. По гроб життя буду вдячна одному з хлопців, що пробив нам ковдри, хоч провідниця спочатку була незламна. (Ахах, незламна блін:D). Потім він же дав нам по Кіндеру (для мене це завжди щастя)) і питав чи ми не хочемо їсти. Бувають серед хохлів і такі няшки)
Як завжди після виїзду зранку всі виглядали як багіні. М. взагалі була зла якась і агресивна (зараз ти зі мною, мабуть, не згодна, але це було такJ)На шляху до метро з нами знову стикнувся один із тих славнозвісних знайомих-переслідувачів, але вже було на все байдуже.
Все, я повернулась зі своєї малої Батьківщини, (скажу під кінець вже факт про себе, що в мене дід був з Волині, тому я трішки бандерівка) до своєї сучасної «домівки» на Оболоні. Йшов дощ. Сумніви чи йти на пари відпали і я вже мрію про теплий чай, душ і ковдру. А в Сільпо мене востаннє питають чи не холодно мені в шортах.

P.S.В наступному звіті про мій найдешевший і найекстримальніший виїзд до Львова)

До зустрічі, катайте і любіть своє Динамо)

Ще декілька фото: