Від попереднього виїзду в Полтаву залишились найпозитивніші спогади, тому хотілось повернутись туди знову, тим паче, що між всякими Львовами-Запоріжжями-Дніпропетровськами тут  Динамо гра лише раз на сезон. Були варіанти вписатись за невелику суму в спринтер до Х-ва, або собаками. Для мене оптимальнішим за часом був перший варіант, тому ми з МС та іншими добирались різними шляхами.

Перед виїздом примудрилась захворіти, але не розглядала це як причину не їхати, тому в неділю зранку на обумовленому місці відправлення мікробу була  вчасно. Трохи не по собі стало при розумінні того, що я тут абсолютно нікого не знаю і мене так само ніхто, тож, дорога може бути не дуже веселою. Та все виявилось не так погано і я, як і кілька інших подруг Х-ва (в однієї був перший виїзд), паркуюсь на підлогу в кінці басу на чиюсь подушку. Люди в нашому транспорті виявились адекватними, хоча не вистачало когось зі своїх (особливо-МС), щоб разом творити й говорити якусь фігню. А так дорога була нормальною, хоч і без особливих пригод. Жували крекери, іноді стріляли дурні фразочки, Х-в всім хвалився новими стікерами, зупинялись в Пирятині, останню годину їхала на нормальному сидінні, завдяки доброму хлопцеві, матюкались, що надто довго під їжджаємо до Полтави – таким в кількох словах був шлях.

Наш бас приїхав пізніше, ніж собака МС та Ж-ка, тому по приїзду домовляємось, що вони під їдуть, та  вже разом вирушаємо пройтись містом і попити чаю. Надовго зависли в тій же кав яренці, що й минулого разу, погрілись чайком, покормили Ж-ка цукром і, довго не бачившись з М-ною, знайшли +10500 нових «милих» (типу «расчлєньонки») тем для розмов і наркоманських жартів. Потім пішли в напрямку арки, де до нас з МС підбивали клини чуваки з Жашкова (звучить авторитетно, правда ж?), та ще й на підпитку…от щастя блін. Пару невдалих фоток зробили і пішли назад. Ж-к нив, що хоче магнітик, але підрізати все не вдавалось вловити моменту. Потім я самовпевнено вирішила йому допомогти і тут вперше зрозуміла, що не мій день сьогодні, бо за широкою спиною Ж-ка продавчиня все ж помітила пропажу і вже на виході догнала і обізвала «скатіною» автора цього звіту. Реально стало соромно, тому, навіть слова їй не промовивши, віддала трофей. Насправді ж той магнітик мені триста років не потрібен був, таке.. для «твори бардак». Але не той день, знову ж таки.

Зустрічаємо знайому золотницю, яку не видно було сто років на секторі і МС ще й досі рада цій зустрічі. До речі, багато людей, які мало катали в цьому сезоні, пробивали цей виїзд.

Йдемо під сарай…вибачте, стадіон, і думаємо що робити, як можна вписатись. Кілька людей перелізли, але їх незабаром виписали, тому я вже потихеньку  почала думати на рахунок купівлі тікета, ще й ментів тьма було. Там привітались з К-ш та Р-ою (з деяких причин разом більш не кататимемо) та іншими знайомими і все таки купили квитки. Всіх змушували здавати рюкзаки без номерків і будь-якої відповідальності за речі, але часу сперечатись вже було небагато, тому погодились.

Хохлів на секторі зібралась нормальна кількість, тому й шиза була досить хороша, димів багато, в т.ч. й чорних. Дуже бісила місцева кузьма-таких дов**бів ще пошукати треба. Почалось з того, що один з них почав щось пілікати й тикати в сторону нашого сектору і після спроби кількох хлопців навчити його розуму, почали лізти «космонавти», закінчилось все сутичкою, відповідними акаб-зарядами і літаючими сидіннями. Після матчу кузьмічі геть забули про страх і здоровий глузд і почали показувати деякі голі частини тіла, в тому числі і якась  дівчина…ш**ха. По-інакшому просто не скажеш. Що вони хотіли цим довести – не знаю, але вкотре дивуюсь якими безглуздими дегенератами бувають деякі люди.

Тим часом на полі все закономірно вирішувалось з позитивним для нас підсумком. Хотілось знов 6:0 (точніше-0:6), але трохи не дотягнули в два м ячі. Очікувана перемога, бо ми ж Динамо, хоча у Ворскли теж були шанси забити (захист грав не найкраще), але, на щастя, з реалізацією в полтавчан були проблеми, а нас рятував СаШо та стійка. Плюс нарешті забив Гонсалес. Тож, перемога, що стала одним з небагатьох вдалих завершень подій виїзду.

Впродовж матчу вагалась як їхати назад: з одного боку, зручніше і так сказати, гарантованіше спринтером, але з іншого-він приїде в Київ коли вже не працюватиме метро і хз як дібратись додому, якщо не кинуть хоча б недалеко від району, з іншого – хотілось їхати з МС і приїхати в нормальний час, але це ризиково, бо нема квитка на тягу..вихід – або вписуватись, або моніторити квитки. Я була б не я, якби не обрала ризиковий варіант, тому, попередивши Х-ва, йду з МС та Ж-м на вокзал. Дорогою стався інцидент чоловік 40 хохлів та 4х хачів, які у висновку змотали вудочки, а менти причепились до першого з хлопців, на кого наткнулись, показавши свою звірячу сутність, коли почали його бити, ми ледве вмовили випустити. Тож, неспокійною була ніч в Полтаві. Навіть цілодобове АТБ, дослухавшись до поради «ховайтесь на**й, хохли в місті», зачинилось на деякий час, поки наш натовп перебував в тому районі.

На вокзалі ще сподіваюсь купити тікет на поїзд, але тут знову нагадує про себе моя сьогоднішня нефартовість: двічі з-під носа забирають останні квитки навіть з пересадкою. Довелось змиритись і чекати тягу, будь що буде (це вже як девіз більшості моїх виїздів). Настрою нема і втома дає про себе знати. Трохи розвеселив нас з МС  хлопчина з Борщаги, я навіть задумалась чи не є Борщага авторитетніша за Дрезден.

В першу тягу бажаючі вписатись не вписались і повернулись чекати ту, що й ми. Я готую поки казку для провідника про загублений гаманець. Прибуває потяг, більшість наших пішли в 17 вагон,  у МС та Ж-ка був квиток в 3, я збиралась до них. Пізніше зрозумію свою помилку, але зараз заскочила в тамбур (клята тяга стояла в Полтаві лише 3 хв, тож, або встигаю, або ні) і намагалась пройти непоміченою у вагон, але це було важко, зважаючи на те, що нас зайшло лише троє і провідник одразу такий «доця, виходь». Почались вмовляння (історію про гаманець все таки вирішила не плести), але всі аргументи проходили мимо вух дядька-злюки, на все була відповідь «в мене троє дітей», дуже вже боявся, бідний, звільнення. Поїзд тим часом рушив, але дядя розлютився вже не на жарт і запевняв, що викличе міліцію і до Києва я не доїду. Твжмт, що за виїзд – нічого не виходить…

Ж-к з МС на пару секунд відволікають провідника і я тікаю з-під його носа, біжу вагонами просто вперед. МС говорить, що в якогось хлопця не поїхав друг і, таким чином, є вільне місце в 14 (здається) вагоні, щоб я бігла туди. Дорогою ще й «пощастило» спитати який це вагон в, як потім виявилось, начальника поїзда. Той ще спитав з якого я, на що впевнено відповідаю, що з третього. МС дзвонить сказати, що оскаженілий провідник їх вагона побіг за мною. Точно нудно живеться людині. Що робити – гадки не маю. В туалеті закритись-не варіант, рано чи пізно просічуть, думала може забігти в якесь купе, але майже всі були зачинені. В тринадцятому вагоні на мене таким співчутливим поглядом глянув мужчинчик-пасажир, який сидів і чомусь не спав, що я вирішила -йому можна довіряти плюс поруч лежав скручений матрац, за яким можна було б сховатись. Говорю так і так, гониться скажений провідник за мною, так що, дядя, посунься, я тут сховаюсь. Той розуміюче погодився, але тут у вагон заходить Р-а з В-ном, я їй в двох словах пояснюю що відбувається і вона пропонує бігти до неї в купе, але це треба було повернутись назад на пару вагонів. Це була ще одна помилка, бо там нас «привітно» зустрічає любий провідник, на цей раз вже з начальником поїзду. Р-а йде в свій вагон (як виявилось, дзвонити МС), а я залишаюсь з ними на одинці. Говорю все як є, навіть що приїхала в Полтаву на футбол (не вмію я переконливо брехати, на жаль..чи на щастя). Начальник виявився адекватнішим, тож розмовляю в основному з ним, поки провідник плювався піною яка я нахабна, хитра і вимагав заплатити 150 грн, якщо нема, просити в друзів. Пояснюю, що в мене лише 40, а в друзів на картках, але бісовий дядько повторює лише про трьох дітей й «ти не доїдеш до Києва». Я вже у відчаї від безглуздості та безвиході цієї ситуації…і тут несподівано провідник  говорить заспокоїтись і йти за ним – виділить місце. Начальник погодився «під твою, Валєра, відповідальність» і я покірно йду за тим дивним чоловіком. Трохи здали нерви…

В третьому вагоні МС та Ж-к вже збирались йти  до мене з речами на випадок якщо виписуватимуть, але я лиш попросила свій гаманець й витягнула ті самі 40 грн, хоч він і не просив, але  не могла не заплатити, бо була дуже вдячна, що не доведеться серед ночі опинитись в якійсь сраці, з якої ніяк не виберешся. Наостанок дядя Валєра спитав моє ім я і виділив місце, де лежать всякі матраци (звісно прибравши їх), навіть постіль дав, так що вартість квитка в принципі вийшла б так само. Розбрелися спати, хоча я ще довго не могла заснути від важких думок. Виходимо на Дарниці і з провідником розстаємось майже друзями, з побажаннями всього найкращого. Нічого так не хочеться, як додому. На зупинці пересікаюсь ще зі споуком, який спитав «что, добралась?)» і їду нарешті до себе. Традиційно не йду на пари..в мене поствиїзний синдром, скоро довідки такі можна буде робити.

Все, виїзд пробито, а спогади ще залишаться надовго як про такий, що не хотілось би пережити вдруге. Але все ж таки щось подібне завжди має бути в практиці справжнього фаната – не все буває так добре, як хотілось би, головне не зломитись, (як колись вже було) і згадати заради чого це все. Тож, катайте, не зважаючи ні на що, і любіть наш славетний клуб, він того вартий.

Знову не очікувався простий виїзд, адже на все про все було тринадцять гривень і квиток вже традиційно в один бік. Д-а і МС не їхали, це також засмучувало,  бо хотілось з приводу дн зібрати всю компанію на виїзді. Трохи понила з приводу всього вищевказаного друзям вк і, коли один з них написав «ну й сиди вдома», сумнівів не залишилось. Справді, чого це я рознилась, наче баба) Хіба вперше?..

За дві з чимось години до поїзда збрело декому в голову  піти погуляти, тому вже вдома, зібравшись зі швидкістю Фореста, була на пероні за 15 хв до відправлення.
Р-а зі знайомими хохлами  їхала вагонів за шість від мене і переходити не надто хотілось, хоча з сусідством знов «пощастило» – пристаркувата парочка закоханих, яку не хвилювало, що в купе, крім них, є ще хтось. Ну й хлопчина-баскетболіст, який допомагав по деталях збирати мій «смартфон», що впав зверху мало йому не на голову. Можливо, він подумав, що це такий метод пікапу, бо спитав чи я мало не з Рівного. Трішки ні. Але то не суттєво.

Знову прибуваємо до Луцька в «чудовий» час-п ята ранку, коли ще темно й холодно і я, не змінюючи собі, знову в шортах. Але нам пощастило: К-ш з Я-м приїхали днем раніше і зняли хату, тож могли вписати Р-у, С-са, мене та Ж-ка. Але останній вирішив не кидати свою  «солянську» банду (і не тільки) на призволяще і гостинно запросив (+- 1) чоловік дванадцять прямувати з нами. Отак, веселою ватагою, іноді матюкаючись на дорогу, якою доводилось йти, а саме – багнюка, болото і калюжі, половину з яких «перерахував» С-с, ми таки знайшли наш привал на найближчі пару годин. Варто було бачити «здивування» К-ш та Я-го, коли, замість чотирьох чоловік, прийшло всього-то на десяток більше. Це нагадало казку про Рукавичку, коли на маленьку житлову площину припадало в кілька раз більше мешканців, ніж вона вміщувала. Але ніхто не залишився в під їзді і вся «невеличка» двіжуха припаркувалась хто де – хтось одразу завалився подрімати, хтось, почувши про наявність вареників, завис на кухні,  хтось пішов до магазину поруч затаритись продуктами і не тільки і дехто намагався ввімкнути телевізор мейд ін савєтскій саюз, який, за словами К-ш та Я-го, мав милість показувати зображення через сорок хвилин після ввімкнення.  А за вікном тим часом почалась злива і, думаю, кожен дякував всім богам, що ми зараз теплі-добрі, а не рахуємо на вулицях калюжі. Тож всім, хто хотів, вдалось трохи поспати, а тим часом повернулась делегація з магазину через дві з половиною години (!), хоча до маркету 5-10 хв. Але то не важливо, головне-їжа прибула. Тож всі дружно на неї налетіли. Скоро вже треба було здавати хату, тому ще трохи погуділи, зробили колективне фото і всі, крім нас з Р-ю, К-ш і Я-го, тихо-мирно виписались, а злива більш-менш стихла. В нас  до приходу хазяйки було ще трохи часу повалятись в ліжку, вкотре з К-ш передивитись відео про свинку Пепу, яке чомусь перло лише нас, і тепер асоціюється в мене з цим виїздом, і ще повтикати мультик, бо якраз пан телевізор мав милість ввімкнутись. Потім прибула хазяйка, яка виявилась не дуже привітною, і почала вичитувати, що ми не так розклали диван, зламали шафу (хоча ту шафу варто було бачити – здається, двері в ній жили окремим життям,  К-ш просто їх поставила прямо, й це чомусь не сподобалось злій тітці), а головне – що нас, замість двох, аж четверо. Ахахаххах. Жіночко,по секрету кажучи, нас тут було майже двадцять. Але про це, звісно, промовчали і пішли геть. В ТЦ «Луцьк» треба було здибатись ще з трьома хохлами, тож курс туди. Там увагу всіх привернув магазин з правою тематикою. Там продавали, як я зрозуміла, хлопці з ульрас Волині, і всі почали мінятись стікерами. Я з собою не мала, тому попросила просто дати парочку до колекції. Потім пішли посидіти почекати поки хлопці поїдять… чому пишу такі деталі, бо просто не можу пройти повз один смішний момент, а саме як до нас підійшла дівчинка-адміністратор (чи біс її зна, хто вона там) і попросила перейти до іншого залу, бо тут типу їдять лише десерти. А ні, то вона «покличе Сашу». Всі злякались сусликоподібного Сашу й продовжили їсти. А дівчинка далі нила, сказавши наостанок фразу, згадка про яку досі викликає в мене посмішку: «тут не можна їсти, вас мали попередити…вареники…». От скотиняки такі, ці вареники, ні слова не сказали.

Луччани організовували марш на підтримку політв язнів і думки нашої компанії щодо того, чи йти туди, чи на Луцький замок (чи до Львівської майстерні шоколаду) розділились, але у підсумку все таки вирішили прямувати на марш. Він пройшов мирно, було достатньо піро й надиміли так, що губились навіть ті, хто йшов поруч. Ну і  пару знайомих зустріла. Так і підійшли до «Авангарду». Були чутки, які мене трохи бентежили, що квитки будуть по двадцять гривень (а мій капітал складав аж вісім грн) і вони виявились правдивими. Але  вписуватись я вже трохи вмію, про інших взагалі годі казати. Тож, пояснивши делікатно дядям, що я маю вісім гривень, за які ще треба дістатись додому, з покерфейсом пішла на сектор. А-а та К-ш сказали типу що вони на виїзді за мої гроші, тобто вісім гривень у нас на трьох. Коротше, ноу проблем.

Часу до матчу було ще близько години, тому на секторі розважались як могли, в тому числі їли сосиски та цукерки під заздрісні погляди голодних хохлів, ахах.

Стартовий свисток і нарешті починається гра. Звичайно, перевага динамівців відчувалась і у  володінні м ячем, і в моментах, але більшого хотілось, більшого..а тим паче з такою командою, як Волинь, тут треба забивати з початкових хвилин, а ми перший гол оформили аж у роздягальню. Ну хоч таким клубам Артем вміє забивати…Виграш з найпопулярнішим рахунком у цьому сезоні 0:2, можна заспокоїтись, а от особливої радості нема.

На секторі посередня шиза і багато піро. Насмішив окремий сектор службовців-волиняків, що заряджали наче читали репчик і навіть кидали зіги. Це б могло стати темою для цілої передачі кисельова.  В перерві переводили в праві, в тому числі Ф-за і навіть дівчина пішла переводитись..не надто приємне видовище. З нагоди мого дня старіння, який був трьома днями раніше, любі мої хохлушки презентували розу, яку я давно хотіла, але перед цим ще була довга промова. Коротше, дякую, що ви є і за всі теплі слова й подарунки.  Ще в перерві порішала з дорогою назад і намутила у волиняка стікерів. А довезти мене, вписавши в спринтер, згодився Х-в, але, звісно ж, без зайняття окремого місця. Р-а теж ще до того  купила собі місце в цьому спринтері, тож ми їхали разом.

«Зайців» виявилось чоловік вісім, в т.ч. споук. Паркуюсь своєю половиною на руки Р-і й половиною – на руки якомусь доброму хлопчині (з його дозволу, не подумайте)) і ми вирушаємо. Дехто полягав в проході на газетах, звідкись взявся ще дитячий стілець, обліплений стікерами, призначення якого я не дуже зрозуміла, адже хобітів, які б на ньому помістились, начебто в салоні не було…Спочатку їдемо відносно тихо, потім серед цієї тиші раптом вмикається приймач зі словами «а що ви знаєте про дівчат?», це викликає вибух сміху і мікроб з хохлами трохи оживає. Звучать ретро-пісні і, звісно ж, більшість не стрималась, щоб не підспівати «Белые розы». Двічі зупинялись на заправках і виходили майже всім складом їх бомбити. Я й Р-а залишались осторонь цього, але нас люб язно пригостили шоколадом та прінглсами, які там коштували близько 100 грн.  Де б ото ще таку каку поїли, як не на виїзді. Їдемо далі. Споук з кількома хлопцями затіяли грати в слова і Р-а вирішила стати їх асистентом. Я ж, зі своїм няшним стилем мислення, зробивши раз  підказку Т-труп, вирішила, що краще мовчати. Хлопчик, до речі, на якому я припаркувалась, їхав так тихенько, що я періодично уточнювала чи він хоч живий.

Кожен з нас надію мав, що ми встигнем на метро, але  десь о пів на першу нам ще було 50 км до Києва. Почали розбиратись кому куди треба і я надто пізно дізналась інформацію, що тим, хто на Лісову, треба пересісти в інший спринтер. І поки я, спільними з Х-им, зусиллями, діставала зверху свій рюкзак, всі вже загрузились і поїхали. Ну ок. Варіанти – або їхати  на Бориспіль, але то ж несерйозно, або до Р-и на Лук янівку. Вона  погодилась спробувати вписати мене в гуртожиток і ми , вийшовши недалеко від вокзалу, йдемо майже пустими вулицями на Лук янівку. Сили вже потроху покидали, хотілось завалитись і дрихнути без задніх ніг…Вахтерка, трохи побурчавши, все ж пускає нас обох. Фухх. Бо я вже лавку собі неподалік примітила. Згадались тут всі «радості» гуртожитку, але головне, що не на вокзалі й не на лавці спати. Години три на сон, але на пари все ж не потрапляю. The End. Дякую всім, хто вписував (Р-і, К-ш з Я-м, Х-ву) і хто зробив цей виїзд таким, про який можна буде розказати внукам) Любіть Динамо і долайте кілометри за ним.

P.S. А вісім гривень приїхали зі мною додому)

Після того ще був «виїзд» на Оболонь-арену, куди вдалось вписатись лише на другий тайм, та й то до Родичів. Йопт, ніколи не думала, що доведеться там побувати. Але нічого не поробиш, матч подивитись хотілось. Зате кілька нових стікерів отримала і запрошення приходити ще, звісно наверх. Ахах.

До зустрічі в Полтаві, дякую за увагу.

В тесноте, да не в обиде, або ще згадався рядок пісні “С нами Алла, с нами Филипп, его никто не звал, он как-то сам прилип”

в мокрому луцькому трмваї після виписки)

бродимо по ТЦ “Луцьк”

позичила панамку рятуватись від дощу)

в Кіри 2й виїзд, а вона вже знайома з Костіком