За сім років змінювалося все: міста, люди поруч, погляди й переконання…але залишилось те, що вже просто неможливо від мене відняти – хронічна хвороба, яка має назву “Динамо”. Чотирнадцятирічною малою, що не одразу засвоїла правила такої, виявляється, цікавої штуки, як футбол, я підчепила цей вірус разом із симптомами – ейфорією перемоги, гіркотою поразки й злістю на всіх, хто стоїть на шляху мого Клубу до першості. Як усе починалось? Не буду в сотий раз розповідати, який це був матч і чому тепер, через роки, я мрію поїхати до Валенсії. Коротше кажучи, тоді подумала, що той задумливий мужчинчик у теплому шарфі (себто Сьомін), – то тренер іспанців і не могла ніяк зрозуміти, чому в кінці матчу гравця, що забив аж два голи, відправляють з поля й замість нього приходить якийсь інший. Несправедливість яка.

Таким от “футбольним експертом” я підхопила цю недугу й із часом вона прогресувала все більше й більше. Мала носила синю з білим стрічку на зап’ястку й, що приховувати, навіть сині з білим шкарпетки…перша атрибутика йпт). Бігла, перечіпаючись темною вулицею додому, хоча б на другий тайм, і проклинала свою школу, яка надумала поставити літературний вечір з її участю в день матчу з Металістом у Кубку УЄФА. Вирізала газетні колонки з інфою про “Динамо” (бо інтернетом у ті часи ще не пахло); коли ТБ піймало глюк, слухала якийсь матч чемпіонату на старому радіоприймачі, радіючи своїй винахідливості…Потім перші сльози важкої поразки й перше відчуття ненависті до кротів, через яких вона тепер не побачить свій клуб в КУЄФА. Тоді спокійна дівчинка навчилась ненавидіти по суті своїй абстрактний об’єкт. Логічно..бо вже захворіла.

Два роки мріяла хоча б раз побачити улюблене дійство на власні очі, а всі, кого бачила на трибунах, здавались кращими з людей, такими щирими…наївна мала.

Згодом стала інтернет-воїном, іноді з замашками троля, годинами могла зависати в офіційній групі ДК і жорстко сваритись з кротами та подеколи з …дніпрянами (чи доречніше сказати – дніпровською кузьмою). Останні чомусь або люто ненавиділи ДК, або ставили лише одне набридливе запитання: “Чому ти не за “Дніпро”?”. Іноді це побуджувало просто скажену мою реакцію)).

20 березня 2011 р. увійде в історію моєї хвороби як день першої зустрічі зі справжнім стадіоном, а головне – з живим, не екранним, моїм Клубом. Ті відчуття ніколи не померкнуть. Як наче,зайшовши до чаші “Дніпро-арени”, потрапляєш у паралельний всесвіт, де всі на дві години забувають хто вони “в миру” і стають єдиними у своєму бажанні перемоги команди… Правда команди іншої, такої, здавалось, ворожої на той час. Яким було здивування, коли дізналась про дружбу фанатів “Дніпра” з фанатами “Динамо”! Бо перед тим іще не могло вкластися в голову, з якого дива вони стоять поруч на секторі ( й таке було). Тоді ми програли 0:1, і я всіма нелітературними виразами вкривала “Дніпро”, хоча навіть поразка не затьмарила радості – спостерігати картинку з екрану наживо.

Цьому фото 5 років) З дівчинкою збоку ми потім переживемо не одну спільну пригоду, але тут ми ще не знайомі) А цей день я ніколи не забуду. Вперше на футболі, Дніпро-арена, 20.03.2011

А ще мріяла знайти хоч одну людину з регіону, котра жила б тим самим, щоб разом переживати злети й падіння команди.

“Де-факто”, першим виїздом можна вважати поїздку до Києва на “Бордо”. Те холодне 14 лютого можна вважати точкою відліку мого неспокійного, але, звісно, яскравого й незабутнього фанатського життя. Потім ще три поїздки за місяць, серед них перший  виїзд “де-юре”, – до Львова, який я досі згадую як один із найкращих. У цьому шаленому ритмі подорожей “закалялась сталь”, і зупинитись вже було важко. Перед кожною поїздкою ставали на заваді якісь перешкоди, але відчуття, коли стоїш біля каси й тримаєш квиток у невідоме місто, де гратиме твоя команда…вони були варті того, щоб слати під три чорти всі труднощі.

14.07.2012, Динамо-Металург Д
Я вперше в Києві і вперше на стадіоні НСК, де нарешті відчуваю себе як вдома: всюди лунає “Динамо”, а не “Кто ми? Днєпр!”
Але виїздом навіть “де-факто” цю поїздку вважати не варто, скоріш екскурсією)

А це вже дійсно була атмосфера виїзду) 14 лютого 2013, Динамо-Бордо. У день закоханих гріємось не коханням, а нервовим єврокубковим матчем. І ще…то був час, коли я могла піти на стадіон на підборах, ахах. А ще там на сумці моя перша динамівська атрибутика – значок, куплений на Дніпро-арені

Час, коли “закалялась сталь” і я почала вже активно кататись за ДК. І започаткувала традицію їздити в морозну погоду на виїзд у шортах. Квітень, а в Києві сніг. 07.04.13, матч із кротами. Я вперше потраплю на домашній сектор.

Вперше на секторі, але вже співавтор цього “доброго” розтягу і вже стою в самому “пеклі”. Одним словом, бойове хрещення))

13.04.2013, Львів. Навіть зараз, коли є з чим порівнювати, той перший виїзд до Львова залишається в моїй пам’яті одним із кращих) Не могла пройти мимо Парамона – мені він тоді здавався мегазіркою))

Минав сезон за сезоном, перегортались сторінки життя разом із людьми, які в певні періоди переживали зі мною разом ті шалені виїзні пригоди. Змінювалось і саме Динамо – гравці, тренери, стилі гри…Але ми залишались із ними, долаючи сотні кілометрів різними шляхами ,щоб бути поруч. Я переконалась, що справжні, щирі фанати таки справді кращі з людей. Вони вміють вірити й любити, не вимагаючи нічого натомість, вміють дружити й уміють витягувати одне одного, у яку би сраку не потрапили. Щоправда, іноді від таких, як ми, краще триматись подалі:)

Наостанок у сотий раз повторю: люблю тебе, Динамо,  і хай ще не один десяток років святкуватиму цю дату й хворітиму найкращою із хвороб – фанатизмом. І хай на твоєму шляху буде ще не одна велика перемога, але й у поразці ми залишимось поруч. Дякую тим, хто зі мною та з “Динамо”, ви найкращі. А попереду ще не один сезон нашої біло-синьої молодості.