Спекотний рідний Київ, пів дня по магазинах в гордій самотності, (як я люблю), два штруделі з маком за день (Р. підкормила), завалились на матч за пару хвилин до початку (люблю М.), тікети в баб на 21 блок, всіх перло на секторі, грьобаний арбітр, грьобаний олімпік, вода з крану на НСК, “взагалі-то фашизм був у Франції”(с)малий хуліган, обіймашки, концерт, пуфіки, вписка в К., нічний похід за обліпихою, моє нубство в деяких питаннях, знову спека, знову магазини з одногупницею, пошуки сала для В., нічний ржач в тязі з сусідом і я вдома) пробиваю Одесу.
Ніхто, звичайно, нічого не зрозумів, але так в декількох словах я пробила домашку в Київ) маленький звіт собі на пам ять.

отак до К. вписуватись)
зібрались за обліпихою

Перш за все хочу привітати Сталь Д з виходом в УПЛ. Я ще раніше мала змогу спостерігати за грою цієї команди і за нечисленною, але досить потужною ультрою і впевнена була, що так просто киянам вона не здасться і, сподіваюсь, залишиться у вишці ще не на один сезон. За виїзд, звичайно, я цей матч не рахуватиму, але невеличкому звіту все ж варто бути.

Крім Д., з нас їхали всі, дівчата з Києва знов мали намір добиратись стопом і зустрітись ми мали вже в Дніпрі. Витягую на матч ще друга В., колишнього дніпрянина, з яким не бачились сто років. Домовляємось щось приготувати голодним виїздючкам і в суботу, поки дівчата збирались в путь-доріжку, я з натхненням крутилась біля плити, що буває досить рідко, і смажила оладки. Результатом була задоволена не лише я: малого за вуха не змогла відтянути, тому хавчика для моїх голодних вдалось винести замало. Виїжджаю зранку, з квартири вийшла в тапках, була б наймодніша на секторі, якби вчасно не помітила. Поки чекала на жд собаку, причепився якийсь дід, що переконував мене в сьогоднішній перемозі Сталі над ДК і задав«логічне» питання чи я за Динамо, зважаючи на розу та футболку, я спитала як він здогадався, посміялась над його прогнозами і відійшла подалі, бо сваритись не було настрою. Їхати 40 хв, В. підсів в собаку вже перед Дніпром. На відміну від мене, провізії мав добряче – моє прохання сприйняв серйозно. Зідзвонювались з дівчатами, вони в цей час  застрягли в Лубнах під Полтавою, розділившись по двоє (з ними був ще один знайомий), потім в Решетилівці (чесно кажучи, поняття не маю що це за срака, але вона, як виявилось, «популярна» серед хохлів-автостоперів). Ми ж, подумки бажаючи їм успіхів, йдемо на метро, ліпимо там стікер і прямуємо на кар єр. На виході з метро в нас якась тьотя запитала як пройти з пункту А в пункт Б, але В., щоб відстала, сказав, що ми з Києва і не можемо знати. Пхах.

Як не дивно, я на кар єрі ще не була, досить гарне місце, а біля нього якийсь стадіончик з газоном кращим, мабуть, ніж на Дніпро-арені, по якому щей можна спокійно побродити. Зробили привал на лавці у парку поруч і почали точити душевні розмови про дитинство і про всяке різне та потихеньку точити їжу, призначену дівчатам. Вже будували план на випадок того, якщо поїмо все привезене: піти в  маркет, накупити в кулінарії якихось вареників і розповісти потім історію як ми їх ліпили всю ніч. Але навіть мого апетиту виявилось недостатньо щоб з їсти все. Набираю М. – її з К. вже везуть до Дніпра, тому ми з В. прямуємо в центр, смакуючи морозиво. Я була просто «в захваті» від спеки – в Дніпрі вона відчувалась набагато більше, ніж в Одесі, фуу, терпіти її не можу (щей так підсмажила собі обличчя, що досі помітно). Дорогою зриваю собі афішку до матчу, бо це ж блін історична зустріч буде, і брожу з нею пів дня, як в Одесі бродила з газеткою. Йдемо в парк Глоби. Я згадала, що давно мріяла покататись на дитячій залізниці, але вона весь час була зачинена, абідно. Але цього разу, о диво, залізничка працювала. Нас зустрічає провідник років десяти і чистенький миленький вагончик, де ще один піонер впродовж шляху розказував цікаві факти про їх супертранспорт, а саме – що це перша дитяча залізниця, побудована в Україні і друга в світі. Хм, серйозно. Є чим Дніпропетровську пишатись. Прикрасили вагон стікером. Залюбки в такому б на виїзд змоталась, і хай хтось скаже, що я старикашка. Покрутились ще на колесі огляду, але воно, хоч і доволі високе, але якось нудно їхало, тому я деяку частину шляху їхала стоячи, щоб хоч трохи страшно було. Ще трохи полазили парком, поки не набрали дівчата, що вже приїхали і чекали біля цирку, а поки ми підійшли до цирку, відійшли аж до довгої лавки. Як і очікувалось, були голодні та злі, бо добирались аж шістнадцять годин. Звичайно, непросто це, але всяке буває в житті виїзних фанатів і всяке ще може статись попереду…тому з деяких причин зла була вже і я. Так і пішли в сторону Пасажу. Р. з другом були вже в Дніпрі. Раніше ми домовлялись залізти на Парус, тому вона дзвонила й питала коли ми будемо вже там. Але домовитись ніхто ні про що не міг і все всіх дратувало. В центрі натрапили на фонтан, де дівчата спокійненько помили ноги і де з ними, як з ультрас, фоткались військові, поки я тринділа по телефону зі знайомим з Дніпра з приводу квитків на матч. Сходили знову в парк, де Вайт Даки, тобто ми з М. знову осідлали нашу качечку-Динамомашину, як минулого сезону, і оператором зйомки знову був В. А оператор качечки навіщось спитав як мене звати, мабуть, планував всім знайомим потім розказувати анекдоти про двадцятирічних дівчат, що катались на такому «дорослому» транспорті. Потім все ж пішли на Парус, настрій вже був трохи кращий. Нас зустріла машина з ментами, які одразу попередили щоб ми навіть не намагались лізти на Парус. Підкинути нас до Метеору теж не погодились. Так і не вдалось продертись до легендарного готелю, бо там колючий дріт, там – собака, там – менти, які, щоправда, періодично засинали. Пора вже було їхати купувати квиток і завалюватись на матч, тому ми годинки за пів були там. Автобусами з Дрездена приїхала пристойна кількість сталеварів, або, як вони себе називають, Steel city ultras, навіть на власному стадіоні я їх скільки не бачила.Дізнаємось, що на гостьовий буде вхід на шару без квитків, тому треба було ще в когось намутити тікети для колекції. Два обіцяв мій знайомий, що сидів на кузьмі, а третій ніяк не могли пробити – жадібні якісь люди траплялись. Зустріли Р. з другом, яким на Парус потрапити теж не вдалось. Отже, завалюємось на сектор. Спека ще й досі не спадала і дуже дратувала мене.

Хохлів зібралось не так багато, як хотілось би, і всі, мабуть, були в шоці від дніпровської погодки. Підійшла ще моя знайома з Дніпра і ми всі розташувались на пару рядів. Музичний супровід на стадіоні і якийсь козацький танок всіх повеселили. Диктор чомусь двічі оголосив склад дніпродзержинців, може хотів, наївний, щоб хоч когось з них запам ятали. Забавно було мені заряджати «А мы ехали, ехали…». Атмосфера на секторі впродовж матчу сподобалась, запалили від душі, заряджали кілька чоловік, виходило цілком добре, хоч іноді й збивались. Цікавіше було те, що відбувалось на полі. Вже на початку гри, несподівано для гостей і під захоплення трибун та сектору господарів, рахунок відкрила Сталь. От вам і команда, що недавно ще грала в другій лізі. І надалі теж тримала м яч, атакувала й захищалась, не боячись титулованих динамівців. А за гру останніх, на жаль, позитивного мало скажеш. Обидві «червоні» були справедливі, хай там що не кажуть – Сілва зіграв грубо і не в м яч, а Іщенко отримав другу жовту, бо послав арбітра, що очевидно з відеооглядів. Пенальті було, хай там як не ниють в інеті дрезденські диванні фанати. Дотисли голом Буяльського (який, до речі, викликав повагу не тільки тим, що відзначився, але щей після цього поцілував динамівську емблему, а це багато про що говорить). Дотисли то дотисли, але не рахунком єдиним, як кажеться. Грали то майже на рівні, варто задуматись.

Після матчу беремо в мого знайомого два квитки, третій десь дістала Р. і прямуємо на вокзал: ми з В. на собаку, а дівчата – щоб спробувати якось вписатись в тягу до Києва. Там вже були кілька компаній хохлів, які намагались зробити те ж саме. В когось вийшло заскочити, хтось пробував домовитись з провідниками – не вийшло і пішли стопити, дівчата ж, поспостерігаючи за цим всім, ламали голову що робити. Вписати до себе ми з В. не могли, бо в мене вдома якраз почались деякі проблемки, а В. на наступний день рано на роботу. Я пропонувала добиратись собаками, але їм такий варіант не сподобався, тому ми з В. з ними попрощались і пішли на свою собаку з деякими муками совісті, що добираємось зі всім комфортом, а вони – незрозуміло як. Вдома вже дізнаюсь, що все обернулось більш-менш нормально – купили квитки на тягу, а поки чекали на неї, знайшли вписку. А тих, хто заскочив в потяг, виявляється, висадили в Дрездені і на них чекала пекельна дорога до Києва.

От і все, невеличким звіт не вийшов) До наступних виїздів, а я поки пробиватиму домашку до Києва, щоб життя медом не здавалось. Дякую за увагу, фанатійте за Динамо.

Давно хотілось виїзд в Одесу, бо ще не була там, тому рішення про проведення Суперкубку саме в цьому місті стало доброю новиною. Ну хоч не Львів вже. З нашої «виїзної» п’ятірки їхали троє зі мною, бо на М. на волейболі звалилась якась бегемотиха і травмувала їй ногу якраз в день виїзду, а в Д. напружена робота. Добиратись же я мала сама, оскільки зараз перебуваю в Дрездені, а дівчата їхали стопом з Києва. Через незручний поїзд на ніч треба було залишитись в Одесі. Але це хвилювало найменше.

Так довго ще час до виїзду не тягнувся, а особливо коли вже відомо було, що більшість хохлів вже там, в тому числі мої «колєги». І, коли нарешті вже була на вокзалі і рахувала хвилини до тяги, мене обрадували, що вона затримується на цілих 20 хв, які, як виявилось, можуть іноді бути вічністю.
Подзвонив знайомий, що жалівся як вони цілий день не можуть зловити машину, плюс щей дощ в Києві йде. Вже на пероні якийсь хлопець спитав чи я на виїзд. Видав мене рюкзак з емблемою, бо так прикид був явно не фанатський. В свою чергу цікавлюсь чи це він з Дніпродзержинська і за ДК ганяє, але то був кріт, який тимчасово проживав в наших краях. В потязі нічого цікавого не було, крім того, що мене мало не здувало вітром з вікна, яке не зачинялось.
Привіт, Одесо. Природньо, що вокзал був багатий на пропонуючих житло, але вони хоч відносно спокійно себе поводили в порівнянні з іншими на курортних вокзалах.

Через хвилин 20 під їжджають дівчата (перед тим ще знову стикнулись з тим вечірнім кротом) і ми прямуємо бродити містом. Вони за вчорашній день вже встигли обгоріти на пляжі і К. була схожа на помідор в панамці). Засіли на деякий час в маку як у спонсорі шарового вай фаю щоб ознайомитись з картою і продумати маршрут. Хотіли побачити Потьомкінські сходи і тому рушили до центру. Поки дійшли до тих сходів, пригоди нас самі знайшли, як майже завжди буває на виїзді. На шляху натикнулись на порт і захотіли туди зайти хоч з пам ятником якимось гарним пофоткатись, але компашка з кількох дідів і бабці сказала, що нас туди не пустять і касирка теж, попри аргумент, що ми приїхали з Києва і через хвилину вийдемо, тільки подивившись той пам ятник, була непохитною. Розчаровані, вирішили хоча б оглянути галерею з фото тих, хто засновував «жемчужину у моря». Поруч було погруддя одного з них, а саме Дерибаса – того самого, на честь кого названа славнозвісна центральна вулиця і ми захотіли зробити хоч з ним пару фото на пам ять. Я ж традиційно дістала розу і зібралась пов язати на одеського героя, затуливши йому по-апасному обличчя, але тут проявилась ватна сутність стоячих поруч старих, які почали репетувати що я щось незрозуміле зав язую, а тут щей К. підлила масла до вогню, діставши прапор УПА, на що ми почули просто вбивчий коментар: «аа, рыжая, флаг Правого Сектора достала», що тут скажеш – старість-маразм-проблеми з зором, бо навіть колір волосся розгледіти вже складно, не те, щоб відрізнити прапор ПС від УПА. За тим послідували «пропозиції» звалити по-доброму, бо зараз викличуть наряд. Та будь ласка, хай ще скажуть, що ми фашисти. І вписка б якраз була.

Погавкались з ними і все таки пішли звідти далі. Побачили дорогою фунікулер і всім стало цікаво прокатнутись. Крім черги туди, від київського його відрізняла схожість с ліфтом і оплата прямо в кабіні.

Виїхали до сходів, наївна я повірила К., що це вже Потьомкінські, і я така думаю «тюю». Ну хоч общипали шовковицю.

Далі побачили динамівський автобус біля готелю. Звичайно ж, не змогли пройти мимо. Теж захотілось фото. Тут з автобусу виходить водій, і говорить, звертаючись до дівчат: «Скажите девушке пускай не вытирает автобус». Чому він не сказав це мені – загадка. Потім знов пішов всередину «Динамомашини» і повернувся до нас щоб подарувати журнали ДК. Ще б поїсти виніс, ціни б дядьці не було.

Легендарні сходи мене нічим не вразили, думала вони довші. Поруч прогулювались перші хохли, побачені мною в Одесі. Ми ж спустились і повернулись назад до лавок поруч з автобусом щоб відпочити, полистати журнальчики і поїсти булки, яка в Р. зберігалась вже день третій. Але з голоду все смачно. Кругом нас намотувала кола якась китайка і, бігаючи, щось втирала своєму дружбанові. К., користуючись випадком, пару разів її послала.

Пішли далі бродити – часу до матчу ще був цілий вагон. На шляху помітили сливу у дворі якогось жидівського будинку і вирішили посмакувати. Поруч не пощастило проходити парочці хлопців-підлітків, бо я дуже полюбляю стріляти кісточками, звичайно ж, пряме попадання було. Але вони лише ніяково посміхнулись. А я так чекала захоплення від моєї влучності. К. набрала сливок ще й з собою і пригощала нас з Р. та зустрічних хохлів.
Але все таки захотілось відчути справжній колорит одеської кухні, тому пішли перекусити у «Львівські пляцки», де нас з К. спокушали банки з консервованими яблуками, вишнями та навіть лимонами на підвіконні і ми вже будували плани як хоч одну непомітно винести. Взагалі цілий день хотілось нагребти собі «сувенірів», аж руки чесались на все, що погано лежало. Але трофеїв вполювати не вдалось, крім різнокольорових серветок та стіків цукру, якими ми з К. пообідали ( при тому, що в чай-каву я ніколи не сиплю цукор. ашоцежвиїзд) та якоїсь газети про одеську фешн, яка надалі служила підстилкою на всіх привалах. Зустрілись нам дівчатка-кузьмокроти, в яких все було з емблемою шахтаря, мабуть, і труси теж. Ми якраз гучно зарядили якийсь наш заряд, ті, мабуть, зацінили, бо через хвилину теж зарядили…”Шахтааар чемпіон!”…уровєнь, куди там нашим вбогим зарядикам. Надибали ще Одеський кінофестиваль, але ну його нафіг йти на один фільм за 60 грн. Тому припаркувались на шикарній лавці від квасу Арсеніївського і вирішили допомогти дівчаткам його рекламувати, але вони цього не зацінили і попросили припинити «мітинг». Отак роби людям добро. Добряче палило сонце, тому пішли в тінь, де була двіжуха жидів з валізою, які підійшли просити стікери, дала один їм на всіх. Ох це перемир я. До речі, а справжніх типових жидів з пейсами не зустріла жодного, навіть по Києву вони ходять більше.

Потім підійшла сестра Р. з подругою і ми попрямували до пляжу, щоб хоч трохи перед маршем ще скупнутись.

Давно не бачила моря-останній раз теж на виїзді, ще тільки другому. Гарний пляж, який вже окупували хохли. Забрала свій квиток у знайомого, поговорили з другом К., подумали разом як йому вписатись на стадіон і пішли пробувати водичку. Виявилась холоднувата. Деякі хохли спали на шезлонгах, а деякі ковбасились під «Знаешь ли ты» і т.п. Атдихающіє билі в шокє.

Наважились залізти на камінь, але я дещо боялась звалитись в море і не потрапити на матч. Але вершина підкорена (навіть двічі). Поки робили пам’ятні фото, не помітили, що нас знімає прихована камера і навіть не одна-люди знизу по черзі просили подивитись до них в об єктив. Так і зіркову хворобу можна підчепити.

Отже, почався марш. Почався він з пірсу, де трохи подиміли, зробили фото-відео і попрямували «під прицілом» поглядів вражених відпочиваючих та перехожих в сторону стадіону. Все пройшло цілком пристойно, атмосферно. Скажемо, на 4+, якби ще заряджали всі на повну, було б взагалі шикарно.

А потім почались проблеми під стадіоном, де за годину до матчу ще й досі не почали пропускати людей. Вимагали здати рюкзаки, тоді як всі камери схову були вже зайняті. А час йшов, і деякі хохли вже почали нервувати, лунали заряди в бік міліції, вже збирались самі заломитись на стадіон. Та ментам це було теж невигідно і вони почали вже як попало запускати-когось шмонали вздовж і впоперек, когось взагалі ніяк. Для прикладу, в К. відібрали газовий балончик та воду, а в мене навіть не глянули вміст рюкзака, а там чого тільки не було. Ми стояли на початку колони, тому зайшли відносно рано, в той час, як численна кількість «біло-синіх» ще чекала навіть коли матч вже почався. Аплодисменти теплому прийому гостей і організації проведення СК, до якої, за словами стюардші, вони готувались пару тижнів. Помітно прям.

І от ми на секторі. Всі на білому (ну майже всі, дехто вирішив, що білий колір не вписується в імідж небезпечного хулігана), особисто я хотіла б щоб кожен матч сектор був білий, це виглядає досить красиво. Шиза була непогана, але для такого матчу і для такої кількості виїздюків по-іншому й не може бути. Добре звучала перекличка з кротами, кузьма аплодувала (але коли кроти зарядили «Одеса», вони розгубились і просто пищали щось там і свистіли). Щодо матчу не хочеться щось коментувати, всі самі все бачили – кроти як завжди дивують акторською майстерністю, а Динамо в своєму дусі руйнує моменти і протримати весь матч нульову нічию щоб пропустити два голи в компенсований час треба ще вміти. Мабуть, недостатня мотивація була. Ну й чорт з ним-тим Суперкубком-все найважливіше й так наше, хай кроти хоч чимось потішаться. Але все ж їм програвати – це завжди гірко, особливо на виїзді. Тому настрій у всіх був зіпсований, з сектору почали летіти пляшки. Самій хотілось теж щось кинути, але я ж сама стриманість. Плюс мого улюбленця Адріано вже нема, а я так мріяла поцілити в його бридку чорну пику (ні расизму!) чимось таким же бридким.

Після матчу К. намагалась ще повернути свій балончик заради принципу, але дорога міліція в своєму репертуарі. Закінчилось тим, що її послали «до адміністрації», і ми вже тоді все таки вирішили забити на нього і йти пішки до вокзалу, щоб звідти вже якось доїхати до вписки в брата Р. Таксі було до горя дороге і ми, безцільно побродивши, вирішили зайти посидіти на вокзалі всередині. Чудовий зал очікування там-всього то 10 грн щоб просто посидіти. Сіли прямо на підлогу. К. почала лазити в неті – шукати рішення нашої проблеми, я була зла на весь світ і стомлена, а Р. взагалі задрімала й просила її не будити своїми криками. Бомжували не ми одні, там також сиділи пару хохлів і кілька кротів. Ми з ними поперекидувались кількома словами, в основному з приводу наявності в них хавчика, але він був лише у однієї людини, та ще й який-пів батона, яким він люб язно нас пригостив. «Пища богов», коли голодний. Тим часом К. набрала свого знайомого з інету (спитавши передбачливо, чи не розбудила випадково) о другій годині ночі і він, точніше його друг, згодився приїхати забрати нас і вписати, заплативши навіть за таксі. Можна сказати, пощастило і ми під заздрісні погляди «бомжаків», що залишились на жд, поїхали на хату. Кілька слів про цю вписку-пельмені о третій ночі, у готуванні яких ми з К. були незамінними помічниками, тримаючись за миску; стильні пляжні шорти, фільм, комарі, моя майже безсонна ніч, тарганчики.

Зранку на вокзалі ми були за 2 години до мого потягу, дівчата мене збирались посадити на нього і потім добиратись стопом. Вписались в зал очікування, дико хотілось їсти, але витрачати останні гроші було небажано, треба було ще на Дніпро щось залишити. Помітили пару кротів кузьмічівського вигляду. Спочатку поцікавились чи є в них стікери, ні, потім перейшли вже до справи-чи є в них щось поїсти-теж ні. Коли вже дійшли до якогось непривітного нашого кузьміча, до нас прибіг перший кріт і запропонував купити нам похавати. Ну супер. Я і К., звичайно ж, були тільки за і, як наче давні друзі, пішли з кротом Дімою в магаз, ведучи милі бесіди і попереджаючи його, щоб нікому ні слова, що хохлушки жебракували на вокзалі. В магазі ще подіставали касира, я на прощання ще й дірвалась до нього, що не запропонував пакета, на що він ображено зітхнув, що його сьогодні весь день вчать як працювати. Весь час, що залишився до потягу, кріт вже був у нашій компанії. Виявляється, в нього лише зовнішність кузьми, а так нормально катається. Дізнались, що наші вночі на пляжі теж часу не гаяли і поїли хавчик кротів, поки ті десь відходили. По ходу, це характерна риса всіх хохлів – наживатись з кротиків на їжі.

Але взагалі вже ніякої злості на фанатів-кротів нема, навіть навпаки. Хто б міг подумати лише пару років тому, що так буде. Абсурдна і непередбачувана штука фанатське життя. А злість є лише на команду «шахтар» і її керівництво. Отак і дочекались дружньою компанією мою тягу, в яку мене «добрі» друзі ніяк не могли випроводити, коли вже вона прибула.

А сусідами у купе мене теж були два нудних крота, які нили, що вони стомились більш за всіх, бо ще й були на футболі. Нуну. Один з них ще постійно діставав спробами зав язати розмову, але мене рятували навушники.

Вдома. Як оцінити виїзд? Суперечливий досить, але точно запам ятається на все життя. А ціну на одеський рубероїд так і не дізнались.

Дякую за увагу, якщо хтось дочитав до кінця, до нових звітів (чи писати зі свого напіввиїзду до Дніпра звіт, я ще думаю), катайте виїзди і любіть наш Славетний Клуб.

Ще кілька фото

грьобані околофутбольні ТП