Цього разу їхати до Одеси вже не було такого бажання, як минулого, до того ж ще й зі здоров ям деякі проблеми повернулись і через це, хоч вже й взяла квиток назад, не впевнена була чи взагалі поїду. К-ш  теж мала проблеми – отримала травму шиї, але не хотіла пропускати виїзд. Отже, не дивлячись на всі перешкоди, ми зібрались все тією ж компанією – хтось з бандажом на шиї, хтось мав страшний вигляд, але обоє в сукнях, в когось щойно почала заживати нога, а хтось просто Р-ма. Туди, все ще перебуваючи в Дрездені, добиралась, як і планувала, собаками. Перша до Кривбасу – їхати три години, заплатила до половини шляху, дісталась без пригод. До наступної собаки на Тимкове (Кіровоградщина) тринадцять хвилин, їхати до Помічної (та ж область) близько години. Дорога теж без пригод, крім того, що замість квитка мені дали якусь нудну сімейну газету і ще я трохи боялась, що можу застрягнути в цьому Тимкові, оскільки часу щоб пересісти в наступну собаку було аж сім хвилин, а станція абсолютно незнайома. Але все обійшлось і я, тільки вийшовши зі свого вагону, одразу опинилась прямо перед двома   іншими, уточнила чи це на Помічну і благополучно зайшла разом з безліччю бабуль і їх тачками в…плацкартний вагон. Одразу почала сумніватись чи туди сіла, бо плацкартні електрички мені ще ніколи не траплялись, але все було правильно, судячи з розмов пасажирів – собака на Помічну, просто трохи дивна: має лише два вагони з місцями, де можна поспати, й столиками. Контингент зібрався колоритний, і вже незабаром тут лунали пісні бабок з дідом, які, очевидно, не знали один одного і це було щось типу «я заведу тебя в рощу зеленую…». Та згодом я на все це забила і за три години шляху встигла трохи поспати. Вокзал Помічна постав моїм очам не якимось сільським сараєм, як уявлялось, а досить презентабельною будівлею, особливо вразили густо посаджені червоні троянди біля входу, я навіть захотіла це сфоткати на свій «смартфон». Чекати наступну собаку мені треба було все ті ж три з чимось години і спочатку я планувала десь побродити, але вже було темно, і згадавши мою «подорож» по Кривину (виїзд в Ужгород), вирішила відмовитись від цієї ідеї і перекантуватись в залі очікування. Запахи там були  казкові – просто коктейль якийсь з немитих тіл, перегару, часнику та інших ароматів невизначеного мною походження. Від нудьги розговорилась з жінкою, що їхала зі мною в одному вагоні в попередній собаці і тепер чекала на вокзалі наступну, ту ж саму, що й я. Ми з нею мали дещо спільне, бо вона також часто каталась і могла годинами сидіти на вокзалах, але, тим не менш, мене не зрозуміла, бо як це – їхати чотирма електричками аж з Дніпродзержинська заради якогось там футболу. Як казала одна людина, цього так просто не поясниш, можна цілу книгу написати.

Останні пів години чекати було вже взагалі несила, рахувала хвилини, прогулювалась пероном, нюхала троянди, роздивлялась людей, вокзал з усіх сторін…і тут всіх чекаючих обрадувала дикторка: електричка до Одеси запізниться ще на (здається) сорок хвилин. От пощастило. Але, тим не менш, вона вже стояла на колії і, коли вже нарешті оголосили що можна почати посадку й всі стояли під дверима, їх ніхто не мав наміру відчиняти. А нічка була не дуже теплою, тож стояти між коліями мерзнути перед зачиненими дверима – сумнівне задоволення. Хлопчина з мамою і енною кількістю відер абрикосів та яблук вже думав як це все нести назад додому, я запропонувала всім лізти у вікно, але тут подала голос диктор: приміський поїзд тойщонаш… відправляється з такої-то колії. Ага, хто не встиг зайти, ваші проблеми. А поїзд поїде сам, нащо ті пасажири. Двері коротше залишались зачиненими. Ситуація з одного боку була досить смішна, а з іншого – перспектива тусуватись в Помічній, яка вже за ці години остогидла, не радувала. Але нас таки пошкодували і через кілька хвилин запустили в тепло. Ну майже тепло. Як я не загорталась в покривалко, яке взяла з собою для тяги назад, холод пробирав до кісточок. Їхати до Одеси шість годин. Принаймні так мало бути. Через деякий час дороги в сонний вагон зайшла кондуктор і повідомила сплячим пасажирам, що наш чудовий транспорт застряг в даній сраці мінімум на півтори години, бо десь там порвались проводи і кілька поїздів скупчились в якійсь Людмилівці. Ага, розкажіть. Насправді це все тому, що сьогодні в цій собаці їду я, і їду на виїзд, бо як може бути мій шлях на виїзд абсолютно спокійним?

Судячи з часу прибуття, простояли близько двох годин і десь о шостій дівчата повідомили, що вже в Одесі. Мені ж ще пиляти й пиляти.

…Все, дев ятнадцять годин дороги, що обійшлась в цілих тридцять п ять гривень, позаду, і я в місті, де сьогодні гратиме Динамо. Поки ходила підкріпитись і роздивитись привокзальні пейзажі, (з найепічнішого – табір бомжів на поляні з «ліжками» і всім необхідним поруч),  МС і К-ш вже чекали на сходах і при зустрічі добряче обматюкали, що до мене не додзвонишся. Ми попрямували на пляж Ланжерон, де були знайомі хохли.
Р-а з другом теж була вже в Одесі, але на пляж не хотіла йти.

Так-сяк дістались до вищезгаданого пляжу, по дорозі шукаючи дитячий крем для обгорілих хохлів і натикнувшись ще на якийсь велозаїзд.

Дехто забув купальник, тому особливо не купалась, хоча вода була тепла. Більшість часу просиділи разом з трьома хохлами на лавці, де не так палило сонце. А тепер «десерт». Ми з МС пішли переодягатися і, коли повернулись, на березі був натовп людей, що збільшувався і збільшувався. Як виявилось, щойно з моря дістали хлопця (чи чоловіка) і рятувати його вже було пізно. Ми не розуміли людей, що просто стояли і дивились на це як якесь видовище, тільки попкорну не вистачало, ще й діти були серед них. Все таки, мабуть, правду кажуть, що купатись на Іллю небажано. Чуваку у висновку довелось востаннє “відпочити” на березі ще кілька годин, поки поз їжджались всі потрібні люди, аж попахувати вже почав, а я вже почала співати ментам “забирай его скорей, увози за сто морей”. Коли жмурика нарешті прибрали, на місце, де він лежав, одразу почали паркуватись новоприбулі відпочивальники, як медом їм там було помазано, наші хлопці тільки встигали їх бігати повідомлювати, але потім стомились і одна тьотя таки пройшлась спокійненько по тому самому місці, де ще навіть не висохла пляма. А місцевий бомж охоче взув тапки  померлого…був чувак-нема чувака, а на пляжі знову кипить життя і продають кукурудзу.

Так потихеньку підійшов час рушати на матч, наостанок сфоткались біля моря.

Потім всією юрбою пішли спекотними одеськими вулицями, заскочивши ще в ПХ, де, звичайно ж, сиділи хохли.

Так мало часу пройшло і ми знову під стадіоном Чорноморець. Квитки роздають тільки з атрибутикою, і, як кажуть, дехто їх не отримав через відсутність стафу чи рози. Рюкзаки сказали здати в “камери схову”, якими служив якийсь бобік, де сиділи два хлопчини і роздавали всім номерки. Я спочатку категорично відмовлялась віддавати туди свій, бо мала з собою нетбук, але побачила, що виходу нема і всі здають, тому попередила хлопчину “хайтількищосьпропаде” і таки здала. Тим часом хлопці вели милі бесіди з ментами, забавно було спостерігати як вони питали що значить тату “А.С.А.В.” або як К. питав де смітник, а мент був настільки самокритичний, що прокоментував це як “хах, у мусора спрашивает где мусор”. А мимо проїжджали задоволені як слони фанати Чорноморця, в яких був автопробіг, і Їжак, страшенно горда, махала прапором Одеси й свого клубу.

Нарешті ми на секторі. Півтори доби майже без сну дали про себе знати і заряджати доводилось з останніх сил, в кінці матчу вже ледве ноги тримали. А в перерві трохи передрімали.

Довго тримали інтригу динамівці на полі, всі вже помітно нервували і на секторі, але коли нарешті Мораєс на чудодійній 88 хвилині забиває м яч, ми дружно вибухнули емоціями, а я нарешті вийшла зі свого напівсну. Згодом послідував і другий гол іноді все ж таки геніального Ярмоленка. Приємно здивував Мякушко, який асистував обидва голи, хороший дебют вийшов, сподіваюсь, в нього будуть гарні перспективи в Динамо. От і фінальний свисток, 0:2. «Мерз я где-то, плыл за моря…знаю это было не зря». Простіше кажучи, не дарма приїхали, назад повеземо перемогу. Але перед цим ще треба назад якось дібратись.

Потяг в мене був аж в обід наступного дня, тож треба було будувати плани на нічку. МС спитала в свого місцевого знайомого чи може мене вписати, в того були якісь проблеми, але обіцяв щось придумати. Перед виїздом я взагалі планувала десь лазити по місту за компанію з Ж-м, але зараз для цього вже не було ні сил, ні бажання, тому ми попрощались зі всіма, хто їхав стопом на Київ, парами хлопець-дівчина і пішли з тим самим місцевим М-ом на вокзал дізнатись за кімнати відпочинку, дорогою згадуючи найяскравіші футбольні моменти у Динамо за кілька років. Пів години шукали ті кімнати відпочинку, а коли знайшли, виявилось, що там залишилась остання (для мужика попереднього в черзі) та щей  дорога, щось близько 200 грн. Вирішили ну його нафіг. Готель теж відпадав, бо там залишились лише одномісні дорожчі номери. Тож М. вирішив набрати сестру й спитати чи та не проти гостей. Дівчина виявилась адекватною і дозволила вписатись, тому ми в переповненому автобусі рушили на інший кінець Одеси, там посиділи на поламаних лавках  в парку, де кипіло життя, не дивлячись на пізню годину. Та це й природньо для літа і для курортного міста. Потім почалась якась бійка між двома гопніками і ми пішли з місця злочину подалі. Брутальна Одеса – там трупи, тут бійки, мій Дрезден відпочиває.

Отже, я нормально вписалась і, втомлена, невдовзі заснула без задніх ніг. Зранку знову багато футбольних розмов і  нарешті прямуємо на вокзал. Наостанок прогулялись по Куликовому полі, де рік тому були всім відомі події, і по привозу, де добрий М. купив мені пару сувенірів на пам ять. Все, час сідати в свій Костянтинівський потяг, і моїми сусідами виявляються баби з ватою головного мозку, які, коли почули, що розмовляю українською, дивились на мене як на ворога народу і я відповідала взаємністю. І якою ж довгоочікуваною була мить, коли після спекотної і неприємної дороги моя нога нарешті ступила на землю Дніпропетровщини. Скоріш за все, це був останній  виїзд з цього міста, дякую всім, хто приймав в ньому участь. Катайте виїзди, будьте разом з Динамо.

 

Тепер про «домашній виїзд» в Дніпро максимально коротко.

Вся наша компашка зі своїх причин прибула на Дніпропетровську землю на день раніше. МС та Р. вже мали вписки, а К-ш з К., що тільки під їжджали  машиною до Дрездена, ввели мене в ступор питанням де у нас можна поставити палатку. Крім стрьомної Шамишної балки, мені нічого розумного в голову не прийшло, плюс згадала, що там пару років тому було щось схоже на озеро і К-ш вирішила – це прийнятний для них варіант. Пізнім вечором їду на жд, де домовились зустрітись, там робимо пару фоток на фоні напису «Дніпродзержинськ».

 

Чудова назва міста не лише була складна для вимови немісцевих хохлів, але й вперто не хотіла влазити в об єктив. Зайцем їдемо в автобусі на кінцеву. В темряві я вже почала сумніватись чи правильно йдемо, бо до балки треба було ще далеченько пройти схожими один на один дворами, а я була тут достатньо давно, щоб впевнено йти навпомацки. К. вже почав нервувати, але й назад повертатись не хотів. Так-сяк вийшли до знайомого мені «орієнтиру» – кількох нежитлових п ятиповерхівох абсолютно без вікон. Вони й вдень виглядають моторошно, а вночі це просто ідеальне місце для зйомок фільму жахів. Ось один з цих милих будиночків… а тепер уявіть його в темряві.

Але пройшовши цей місцевий Чорнобиль, я не впізнала місцину, яка відкрилась оку. Судячи з усього, не туди звернули, але повертатись вже не хотів ніхто. Були пропозиції зробити привал прямо тут, але К. бентежила реакція людей, що зранку побачать незрозумілого походження палатку. Хах, наївний.. думав, що тут люди ходять, та ще й так рано. Тож, вийшли замість балки на звичайну вулицю, де «грациозные, как лани, шли по полю алкаши», точніше один їх представник, який наспівував попсову пісеньку. Помітивши прямоходячого перехожого, питаю куди точно йти до балки і чи знає він де озеро, на що він відповів, що воно років десять тому висохло. Але цього не могло бути, бо я в десять років аж ніяк не могла гуляти там і бачити його.

Пройшовши посадку, де в мені проснулась істерична баба і стало страшнувато, все таки потрапили на балку. Там пищало безліч комарів і, скоріш за все, саме на цьому місці раніше була водойма. Не надто мальовничі пейзажі відкривались оку – похмурий пустир. Припаркувались самі й припаркували палатку, повечеряли кукурудзою і спробували заснути. Але це було складно, бо, по-перше, було нестерпно холодно (дехто щей одягнувся як на пляж, тому вкривалась чим тільки можна), по-друге, всіх перло на ржач, адже чого варте було одне лише місце розташування нашої «вписки»: похила місцина в бур янах, тому, якщо б хтось ненароком нормально так вперся ногами в «двері», були б перспективи з’їхати в болото. Надто добре ще чути було залізницю, наче вона поруч була. Ми навіть відчули у себе під спиною щось схоже на рельси. («А прикиньте, ми так лежимо зараз на рельсах і тяга прямо на нас фігачить»). І сміх, і гріх. Взагалі все, що було цієї ночі, можна було б знімати на відео і викладати в Ютуб, або хоча б цитати записувати. Але поспати у висновку більше пів години нікому не вдалось.

Зранку в модному прикиді – шорти та шкарпетки йду по місту, в мене ще кілька годин в запасі побути вдома, всі думки лише про чай та гарячу ванну. А К-ш з К. поїхали найранішою собакою на Дніпро. Мабуть, Дніпродим їм запам ятається надовго.

Приїжджаю в ДП о пів на третю, мої хохли якраз тусувались  на жд і купували квитки назад на 4 ранку. Там пожували запаси Р-и, бо, не дивлячись на те, що я приїхала з дому, була голодна..цежвиїзд. Домовляємось з місцевою подругою Я., що зустрінемось в парку Шевченка. В неї недавно якраз був дн (ще раз вітаю, якщо це читаєш), тому обіцяла покормити нас домашньою піцою.  Але такої кількості їжі ніхто не очікував. Для виїзду це було дуже незвично. Припаркувалась на покривалках біля кам’яного лева (за нашою версією, Карпати пробили лівак і помітили територію таким брутальним стікером). Душевно посиділи і потім дехто пішов на марш, в тч і я, а дехто залишився сидіти.

Марш був ніякий, нема чого писати.

Купуємо квитки собі і МС, яка ще була в госпіталі друга з АТО і натикаємось на дівчат, що роздавали на шару «Сємкі», символ Дніпро-арени, і сухарики. Хм, ми ж за цим сюди й приїхали. Нагребли рівно стільки, скільки влазило в рюкзак К-ш і в мою, здавалось би, маленьку сумку. Пошукали розу на подарунок для Я., але вони ска такі дорогі були, що вирішили простіше в Києві купити. Часу до матчу залишалось все менше, плюс треба було зайти на сектор раніше, бо готувався перф, а ми все ще чекали МС. У висновку вона сказала її не чекати і ми почали думати як їй віддати квиток. Вирішили заховати в телефонному автоматі, звідки згодом МС його благополучно забрала. Всі встигли до початку матчу, (а М. прийшла на розах, але не таких, як в нас, а білих і з колючками)

Перф з емблемою вийшов на рівні. На стадіоні аншлаг із сємколускунів, гра досить цікава була, але відчутної переваги динамівців не спостерігалось, Дніпро в будь-яку хвилину могло відігратись. Рахунок вийшов відповідний-1:2 і ми робимо ще один маленький крок до чемпіонства.

В перерві з К-ш навіщось підрізали величезний рулон туалетного паперу, +1 трофей в рюкзак.

Пару фото на пам ять і з моїх пригод все, крім того, що коли йшла нічними вулицями з вокзалу в Дндз, якийсь таксист мене хвилин 10 вмовляв підвезти. А дівчата (й хлопець) тим часом ще затримались в Дніпрі до 4ї і мають кілька яскравих спогадів про це.

До наступних звітів, всім виїздюкам дякую за те, що ви зі мною.

Долайте кілометри за славетним Динамо.

P.S. Вдома витрясла з сумки 9 (!) пачок насіння, якби 10, перевелась би в кузьмічі, але то, мабуть, вже наступного разу в Дніпрі)