Ох, нарешті виїзд до Дніпра, бо Туманова майже 5 місяців не була вдома, і їхати туди без приводу – зараз розкіш через нестачу часу. Беру квиток, щоб приїхати на день раніше матчу, хоч трохи побути з сім’єю й зустрітись із подругами. Раз на 5 місяців можна побути мажором, тому ми з малим, якого треба закинути до бабці, їдемо на Інтерсіті – крута штука для тих, кому бракує часу.

малий вальяжний пасажир

Не буду розписувати, як мене, «страшенно худу» відкормлювали вдома і яка я рада була посидіти хоч півтори години зі старими подругами…Але погода явно не радувала. Я набрала з собою літнього одягу, включно з улюбленими шортами для футболу. І могла б повторитися ситуація з Луцька, якби не виручила моя Оленка з Дрездена й не позичила штани. (Дуже тобі дякую, бо пропала б).

Отак я поїхала з Дніпродзержинська, а тепер відвідала вже Кам’янське. В обід собака до Дніпра. МС уже приїхала, вони з нашим спільним  місцевим другом В-дом мали під’їхати трохи пізніше. На вокзалі зустрічаюсь із Яною-дніпрянкою, востаннє бачились ще взимку. Коли збираємось усі четверо, завалюємося в ПХ, бо погода-осєнь не викликала бажання бродити містом. Отак під теплі розмови, обмін новинами й варенички вбили пару годин. А, і знайомтесь: це наш чарівний круасан, талісман цього виїзду (так, який же звіт без наркоманських відступів).

Потім все ж таки їдемо до парку Глоби. Сумувала за ним. Традицію подорожувати уточками довелося порушити, бо погода погрожувала ймовірністю «шторму»)). Але знайшли альтернативу й принесли вже справжнім уточкам – нашим ідолам жертву у вигляді хліба. Але МС дуже боялась, що ми їх «перекормимо й вони здохнуть». Веселий народ, ці водоплавающіє птіци, добряче підійняли настрій.

Ще подурачились у парку, потанцювали, МС «осідлала» разу з третього пам’ятник козаку заради бомбєзного фото, і ми попрямували на «Метеор».

Квитки продавали по 15. Зустріли Р-му, яка планувала вписуватись. Але ми в цьому сенсу не бачили, ціна не захмарна й не варта ризику, та й квиток для колекції все ж потрібен. Шмону по суті й не було, тобто він був якимось дивним – дєвачка глянула лише маленьке відділення мого рюкзака, була трохи обєскуражена деякими речами там («Стєсняюсь спрасіть, зачєм вам плойка?» Звісно, припікати тобі язика, щоб дурних питань не ставила). Ну, коротше, можна було хоч 10 фаєрів пронести. Отже, ми на секторі. Людей мало поки, але, як потім стало відомо, хохлів не пропускали стюарди з безглуздих причин, але хлопці довели, що з киянами так не варто чинити, і веселою ватагою прорвались на стадіон.

Ми ж, радіючи, що нарешті зібрались тут разом (давно таки не бачились), чекаємо на матч.

Дехто з МД, намагається потравити з мого філфаку й Драгопеду, але я тут різко стаю патріотом свого універу й стою на своєму, що він крутіший за всі. Ахахах, нуну. Матч починається. Динамо динамічної гри не показує і, як наслідок, першим пропускає гол. Дежавю минулого року. Радіють сталевари, кількість яких помітно виросла, порівняно з друголіговими часами, коли я декілька разів відвідувала матчі. І заряди змінились через зміну назви міста.

У другому таймі Сталь залишається вдесятьох. Ми скористаємось чисельною перевагою й таки відіграємось. 1:2. На секторі буде треш – зі споука стягуватимуть кросівки й викидатимуть за паркан, він заряджатиме в шкарпетках, але й так це непогано виходитиме – шиза та піро на рівні. Фінальний свисток. Перемога, хоч і непереконлива. Дежавю минулого року (2). Я ще всупереч своїй «любові» до фотосесій на секторі прошу В-да зробити пару фото на прохання однієї милої людини, і ми прямуємо на вихід.

Прощаємось із місцевими друзями та Р-мою. На нас із МС чекає непроста нічка. Переді мною стоїть завдання встигнути на роботу на 9, МС теж треба бути зранку біля робочого компа.

Стартуємо близько 23ї. «Фартить» на різних похабників, що пропонують покататися містом. Також фартить на “жигулі”, але моя реакція на цю марку консервних банок після стопу зі Львова супроводжується сіпанням ока. …Нарешті хоч якийсь успіх, і ми зупиняємо фуру “Сільпо”. Але після двоххвилинних перемовин дядя відмовляється брати двох. Місце дійсно одне, але когось можна було б вписати на підлогу чи ще кудись. “Я ж нє посажу вас на майо мєсто”…а міг би, тоді збувся б мій сон у першому класі, де я була водієм фури. Далі з пів години безуспішних спроб виїхати з цієї с.. (та ні ж, наче) …Дніпра. Потім усе таки фортуна над нами змилувалась, і зупиняємо чоловіка, який, потім виявилось, служить в АТО. Говорив, що в Дніпрі не дуже прийнято підбирати стоперів, що ми ризикові. Не новина. Вивіз нас на дорогу до Києва, хоча сам їхав не в тому напрямку. Зупиняє на заправці, і ми, вдячні, виходимо далі випробовувати вдачу. Траса не дуже “рибна”, до того ж темно. Я вже зневірилась у тому, що встигну потрапити на роботу. Набирає В-рон, питає, чи я в Дрездені, бо його подругу виписали з потяга. Але, на жаль, я зараз не там, а вдоль начних дарог з падругай днєй маіх сурових. Згодом таки трохи щастить-зупинився якийсь молодик…далі в мене провал у пам’яті; записано зі слів МС, що я з ним говорила про Дрезден, що він охарактеризував нас епітетом “сумасшедшиє…но ето как би комплімєнт”, був здивований, що ми їдемо аж на Київ, думав в якесь ближнє село. І висадив на заправці, де було також темно. Дякую, МС, що доповнила, бо мій старечий мозок не завжди може згадати події місячної давнини. Отже, як вже зрозуміли, від Дніпра ми сильно далеко не від’їхали. А наступною була фура. Звісно ж, куди без фури, це наш із МС традиційний транспорт. Чоловічок там був цікавий, розповідав різноманітні історії на кшталт того, як він підбирав мужчінку в післяноворічний мороз і тд. Але більшість історій випали на вуха МС, бо мене захопив Марфєй, проснулась, коли вже майже під’їжджали…ні, не до Києва, це було б занадто просто. Водій (Паша, якщо що) проінструктував нас, що висадить на посту, де зупинятимуть машини, які точно їхатимуть на Київ, щоб ми просили ментів змушувати водіїв нас підібрати. На ділі виявилось, що пост пустий і наші справи трохи погані. Локація-між Решетилівкою й Кобиляками. Ми такі не одні: за кілька кроків стоїть стрьомний лисий чоловічок, схожий мені на якогось палача, до того ж із чємаданом. За хвилин десять підходить ще й жіночка, яка привіталася з нами “добрий вєчєр”, наче ми тут на якомусь світському заході зібрались. Місце було, м’яко кажучи, невдалим, оскільки машини або звертали вправо на Полтаву, або вліво – на Кіровоград. Прямо, на Київ, їхала приблизно одна на десять машин. І ті на нас жодної уваги. Більш за все дратували машини, що сповільнювали хід біля нас, а потім проїжджали. Одна з таких (фура) вже зупинилася за кроків 10 від нас, але потім поїхала. Як ми вирішили, виною цьому був “палач”, який і так мав зовнішність далеку від одуванчика, та ще й вистрибував у божевільному танці, коли хтось проїжджав. Ми вже починали його ненавидіти. Тим часом першою забирають жіночку, потім знов до нас зупиняється фура, але після двоххвилинних роздумів водій відмовляється брати двох і…підбирає “палача”. Ну, круто тепер. Ритуальні танці посприяли. Злі, потихенько втрачаючи надію, уже роздумуємо над тим, щоб поїхати через Кіровоград. Встигнути на роботу вже й не сподіваюся. Але в момент зневіри біля нас паркується мікроавтобус із компанією хлопців, на вигляд адекватних, що, до того ж, прямують прямо на Київ. Ну, нарешті, удача повернула свою філейну частину від нас в інший бік. Компанія виявилась веселою, розпитувала в нас, хто ми, що ми, потім “просвітила”, що Динамо купило матч за 100 тис., а мала б виграти Сталь. Аа, ну так. Зізнаємося із МС, що це зробили ми. Тому й на квитки на потяг грошей не залишилось, змушені добиратись стопом. І взагалі, ми так за кожен матч рєшаєм, але для деяких наших скромних статків замало, а на ЛЧ взагалі ціни космічні, домовитись не вдалося – в Наполі хотіли захмарну суму. Тому, колєги, хто скільки може, благодійний внесок у фонд Вайт Даку заради наступної перемоги.

З компашкою ми намагались говорити, поки могли, але потім сили нас покинули, і ми таки дружно вимкнулись на деякий час. Просинаємось уже недалеко від Києва. Ще й знову фартить – на роботу хлопцям потрібно якраз на Шулявку, де працюю і я. Прибуваємо о 7 годині, ще є час навіть з’їздити на вокзал в “душ”. Отак і закінчується цей виїзд, що залишиться в пам’яті як такий, у якому доводилось понервувати на початку, але потім радіти хепі енду (як у матчі, так і в шляху назад). Дякую, МС, що ми ділили ці пригоди на двох, і друзям, які були в цьому виїзді.

Катайте за Динамо, долайте кілометри та перешкоди, купуйте матчі, радійте перемогам.