Травень | 2015 | Там, де Динамо

Після цього виїзду я вкотре переконалася в тому, яку велику силу має бажання чого-небудь. Коли для тебе не існує ніяких «ні», коли зачіпаєшся за найменшу можливість втілити його в життя, а надто коли це бажання стосується виїзду за свою команду і тим паче на такий важливий і принциповий матч.
Але, на жаль, таке бажання прийшло запізно, і до Луцька цей виїзд не був для мене пріоритетним; розуміла, що два підряд, з такою маленькою різницею в часі, пробити буде нелегко. Клуб організовував фан-поїзд, і, хоч не надто хотілося ним їхати, ми розглядали цей варіант як найбільш можливий. Проте тікети на цей поїзд розгребли за два дні. Дівчата вирішили не пробивати взагалі, так, як мали проблеми з фінансами щоб купити квитки на звичайну тягу плюс М. ще й захворіла, а без голосу їхати на виїзний сектор вона не бачила сенсу.
А мені після цього ще більше захотілось поїхати – на зло і всупереч всьому. Враховуючи мої можливості, залишався лише варіант стопу. Поки пробивала інфу та шукала компанію, квитки на матч теж закінчились. Чула, що можна якось вписатись на стадіон, але в кого я питала, ніхто точно не знав як. Врешті решт це мене хвилювало поки що найменше: якщо комусь вдавалось вписатись на Львів-арену, то вдасться і мені. Головне – знайти компанію. А вона знайшлась аж перед самим виїздом-маленька, але весела й душевна компанія, і я точно не пошкодувала, що їхала саме з ними.
Сорок хвилин мені на збори, і прямуємо на Житомирську. Наше завдання – знайти якусь картонку, на якій можна написати «Львів» щоб подорожні розуміли «куда путь дєржим». Біля переходу така картонка знайшлась і ми охоче прибрали її до рук. Отак яскраво та позитивно (і з няшним смайликом) це вийшло.

Вибух сміху викликав…напис точно такого ж змісту, тільки ще й з кривенькою емблемою ДК на зворотній стороні нашого «банеру». Помітили його тільки після того, як написали вже свій. Це повинно принести удачу, бо авторів цього шедевру за логікою мали вже забрати. Згодом надибали ще на одну таку табличку і Р. навіщось її підібрала. Накупивши харчів в дорогу, займаємо точку десь о 23й. Починаються веселі пісні, заряди, танці, жарти, зрозумілі лише в середовищі фанатів. Звичайно ж, не один раз звучить тематична «Хлопці з Бандерштату». Нам то весело, але машини поки проїжджають мимо, зрідка сигналять. Вирішили переміститись трохи далі. На шляху зустріли…фуру «Футболу 1». Мабуть, всі одночасно подумали, що було б круто застопити і поїхати прямо до Львова на такому кошерному транспорті. Дяді сказали, що взяли б нас з радістю, але там апаратура і все таке. Та зрозуміло.
Обрали нову локацію. Тут «продовження банкету»: веселились як могли. Пішли в хід прапори – проїжджаючі, мабуть, думали що бандерівці заїхали випадково в столицю і тепер хочуть вирватись додому до Львова.

Проїжджали й такі оригінальні варіанти, як молоковоз та байкери, але ми не настільки, на жаль, талановиті, щоб зупинити настільки мажорний транспорт. Там, до речі, на початку дороги стояла одна «талановита» в міні та на підборах, наші шанси в порівнянні з цією лялею дещо зменшувались. Позаду тим часом з’явились два хлопці-хохли. А пізніше ще й трійка молодих і зелених на чолі з малолітньою дівчинкою-основою, яка стояла в футболці з гербом і курила, що виглядало як мінімум негарно. Дехто з нас спитав в неї «па чом в адєсє рубероід», а я на всяк випадок нагадала, що Динамо гратиме з Шахтарем, а то таким апасним за навколофутбольними справами точно не до якихось там матчів. «Хуліганка» ще нам вслід тикала гарні жести і смішила обіцянками добряче заїхати по пиці, але ми, долаючи страх :D, все таки пішли далі, на чергову точку. Повз нас проїхала все та ж фура «Футболу1», посигналивши. Отакі в нас тепер знайомі є.
Було десь пів на першу і звучали вже пісні молодості типу «Уходи-дверь-закрой» і гімн виїздів «Знаешь-ли-ты-вдоль-ночных-дорог», коли ми нарешті застопили машину, яка прямувала на Рівне. Водієм виявився молодий чоловік з «Айдару», який виявився класною людиною з класним музичним смаком, класними фотографіями на телефоні і цікавими історіями про події на Сході. До того ж, тезкою однієї з нас.
Чорт забирай, це просто неймовірне відчуття-їхати зі швидкістю і з музикою наповну, з музикою твого дитинства, яку ні за що б не згадала, не почувши її знову. Їхати спонтанно, не знаючи що тебе чекає далі, назустріч ночі і невідомості. І як же круто все таки перевернув моє життя той матч шість років тому…не було б його, не було б і всього, що зараз зі мною і не було б мене такої, як зараз. І ще – матчі сезону, як цей, варті того, щоб пробивати їх саме так, ризикуючи собою і чхаючи на всі «ні». З цими думками я вже почала дрімати, але періодично мене з дрімоти витягувало щось цікаве з розповідей Роми-водія або якась така пісня, яку я просто не могла не підспівувати.
Так, потихеньку доїхали до заправки, де Рома пригостив нас чаєм і де я примутила собі цукор на пам’ять.

Капав дощик. Цікаво було чи наші «сусіди» з Житомирської вже виїхали, бо я невпевнена була чи хтось захотів взяти кантужену малу, тож стоїть, мабуть, досі мокне. Може задумається над своєю поведінкою.
Після невеличкого привалу попрямували далі. Мені хотілось так їхати вічно, але невдовзі ми попрощалися з нашим чудовим водієм на Рівненщині, бо наші шляхи розходились. Він подарував К., з якою в них дорогою знайшлось багато спільних тем для розмови, дуже крутий ніж і ми тихо заздрили, хах.
Отже, це було Дубно Рівненської області. На годиннику близько 4ї ранку і вже помалу розвиднюється. Вирішили, що поки не посидимо-поїмо, далі стопити не будемо. Нахабно розвалились в магазинчику при заправці, я позичила в К. куртку, бо було холодно, перебрали речі на барних стійках, але, тим не менш, продавець виявився толерантним і нічого нам не сказав. Можливо, вже звик до подібних «туристів». Та залишитись там їсти нашої нахабності не вистачило і ми пішли паркуватись на бордюри, простеливши каремат. На виході чоловічок спитав «чом це дівчатам не спиться»…Нудно живеться просто, от і гуляємо ночами всякими дубнами.
Це, мабуть, був найоригінальніший мій обід: під відкритим небом при дорозі в невідомому колхозі (римую як Шекспір прям) в компанії людей, які за цю ніч стали майже рідними. І, звісно, ковбаса, порізана на табличці «Львів»…it’s so epic.

Ми припустили, що Дубно, мабуть, ще не бачило таких неординарних мандрівників. Але помилились: на дорожньому знаці вже красувався динамівський стікер. З цікавого тут був пам’ятник літаку, телефонні будки, але особливо мою увагу привернуло це червоне відро.

Сидіти-творити бардак добре, але пора продовжувати справу і наша трійка знов розташувалась «вдольночнихдорог». Як не дивно, зупинилась перша ж машина, але довго радіти не довелось: по-перше, чоловічок там їхав явно не в гуморі і коли на питання «куди їдете», було буркнуто у відповідь «Додому!», на розмови вже нікого не тягнуло. А по-друге, провіз він нас хвилин 20 і зупинив в селі з грізною назвою Тараканів.

Ну круто тепер – звідси точно швидко не виїдемо. Тим не менш тут було дуже гарно і мальовничо: гарненький парк, доглянуті подвір’я, мажорні будиночки, курки бігають. Домовились на старість переїхати сюди жити.
А це місцева синичка, (хай і з дерева, та все ж), що побувала в шкірі динамівського фаната кілька хвилин і очевидно з фото, що була цим дуже горда.

Тим часом машини проїжджали і проїжджали, але це вже не були байдужі, як на Житомирській, водії – ці не ігнорили нас, а розводили руками, як наче вибачаючись, бо в когось не було місця, а хтось, очевидно прямував не на Львів. Вже було зовсім світло, а успіхи мізерні. Мало не застопили випадково дідка на велику, та він, на жаль, мило посміхаючись, відмовився від таких чудових супутниць.

Нарешті зупинився чоловічок, який, звісно, не такий був цікавий, як Рома-перший, дівчатам не сподобався, але я особисто йому була дуже вдячна, та й говорити вже багато не було сил, хотілось трохи подрімати, тому дещо мовчазний Юра-третій (який, до речі, прямував до Польщі через Львів) здався мені ідеальним варіантом на той час. Була можливість спостерігати пейзажі, що пропливали за вікном, ні на що не відволікаючись. Бо дивитись там дійсно було на що-це була справжня ранкова степова краса, тиша, якої іноді так не вистачає в мегаполісі. Навіть гори виднілись.
Так і під’їхали до Львова. Привіт, Бандерштате, я тут всьоме. Очам відкрилась живописна картина: три корови дружно щипали траву. Хмм, до цього місто поставало моїм очам як вулиці в бруківці і старі будинки, а тут на тобі, невідомий Львів. Дали одразу знати місцевим хто ми є, гучно зарядивши «А мы ехали» й наклеївши пару стікерів. Сіли в тралік, набитий бабусями, й поїхали в центр. По дорозі мені подали ідею хлопці-промоутери і я зі своєю стоповою табличкою «Львів» стала їх позаштатною колегою, пропонуючи перехожим «ЕЕЕкскурсії по Львоову!». Заїла просто ця фраза (так, як дівчат «па чом в адєсє рубероїд»). Але ніхто не хотів на ексрурсію, лише раз турісто поцікавились які розцінки. Ну нічого, всі великі люди починали з малих успіхів. Традиційно попрямували в Криївку. Там, як завжди, кілька компаній хохлів і одна навіть кротів. Р. захотіла пошикувати й замовила метрову ковбасу, а ми з К., як щирі українки-сало з картоплею.

Подружились з няшним офіціантом Льоліком, він навіть потім нам по узвару на шару приніс. Хоча цін на одеський рубероїд теж не знав. Потім ще до нас причепилась та сама компанія з кротів, які вже трохи підзарядились, і звали нас посидіти з ними, але ми, звичайно ж, відмовились, бо це ж були кроти, а я особисто ще не готова з ними дружбу дружити. На прощання ми сказали, що Динамо переможе, я принаймні в це вірила. На виході осідлали цей шикарний транспорт.

Після Криївки наша компанія випадково розділилась і до вечора не бачились. Я зустріла свою знайому з її подругою і ми пішли прогулюватись вулицями рідного мого Львова (в якому я мала б уже знати хоча б центр, але з моїм талантом все ще плутаюсь як дійти до В. Замку). Гарна погода була, якраз для прогулянок з львівським морозивом.

Ще кілька разів зустріли тих самих кротів, вони мене впізнали і знову звали з ними, але ми проігнорили. Ну це ж кроти. Найвеселіше було коли я зайшла в перехід купити собі шкарпетки, ця ж сама компашка знову нас помітила і стала спостерігати як міряємо шкарпетки ще й хотіли приміряти щось з жіночої білизни. Але продавщиці ця ідея не сподобалась. А шкода – я впевнена, їм би пасувало.
Площею Ринок прогулювались багато біло-синіх різного віку і статі (по ходу вже прибула фанка). А от на Високому Замку нікого з наших не було, так, лише школярі як завжди та інші туристи. Р. написала смску, що зараз гратимуть Карпати, але вже було пізно йти на матч. Нарешті в мене вийшли більш-менш нормальні фотки на ВЗ не з китайськими очима (бо завжди тут палить в очі сонце).

А взагалі мені вже стало нудно і хотілось після безсонної ночі залягти спати до матчу. Не було вже ніякого виїзного настрою, коли завжди твориш щось дурне і від цього кайфуєш. Тож, якби не вечірні пригоди, цей виїзд залишився б в пам’яті лише за рахунок дороги туди.
Ближче до матчу зустрілась зі своїм давнім львівським знайомим і ми неквапливо попрямували на стадіон. Неквапливо, поки мені не подзвонила Р. І тут я розумію що часу до матчу година, а пиляти до Львів-арени ще близько 40 хв. А я ще й без квитка: треба було якраз навпаки десь на годину раніше підійти щоб розвідати обстановку, як там можна вписатись. Пішли швидше, я вже з відчаю хотіла зловити якусь попутку що довезе нас ближче до стадіону, але не вдавалось. Автобуси, наповнені, проїжджали мимо. Врешті в один вскочили, хоч він не їхав прямо до ЛА, але хоча б вже ближче туди підвіз. На місці були за пів години до матчу. Прощаюсь з львів’янином під його запевнення, що ми програємо кротам і в мене не вийде пробратись на стадіон, та я звісно не слухала, він же завжди неправий). І тут почалось «біжи, Форест, біжи», я зі своїм масивним рюкзаком, табличкою та куртками обганяю всіх здивованих кузьмічів, що йшли врозвалочку, і просто не можу допустити думки, що не потраплю на матч і навіть що хоч трохи спізнюсь на перший тайм.
Р. вже чекала там, але через галас і натовп, я ніяк не могла її знайти. А час збігав. Нарешті знайшовшись, почали думати як мені краще пролізти. Через паркан не варіант: по-перше, там високо, по-друге, купа ментів стоїть. Якісь львів’яни теж шукали як вписатись і ми разом обдумували варіанти. Я ще погодила пошукала бариг з прийнятною ціною, але знайшла лише за 90 грн, а в мене десь так всього і залишилось. Тому нічого кращого не придумали, як щоб Р. пройшла через стюартів і скинула мені тікет зверху зі стіни. До того хлопці вже так робили. Я, перечекавши кілька нервових хвилин, благополучно його піймала. Менти, впевнена, це помітили і в якусь секунду мені здалось, що все пропало, бо хтось з них, дивлячись на мене, щось незрозуміле сказав, мені з переляку здалось щось накшталт «все одно не пройдеш» або «ану йди сюди». Та, на щастя, обійшлось і я пройшла. Але це була лише перша перешкода. Треба було обійти пів стадіону до нашого сектору і там на мене чекав турнікет, якого не обдуриш. Щей клята черга. В ті хвилини хотілось перестріляти всіх, хто приходить на стадіон за 5 хв до матчу. Але вони себе реабілітували тим, що пропустили дівчину, тобто мене, вперед. Звичайно ж, зрадник-турнікет засвітив червоним і стюарт мене «просвітив», що по цьому квитку вже пройшли. Я сказала, що купила такий в бариг, віддала за це свої гроші, тож не пустити мене не можна. А він мені сказав вийти з черги і почекати, бо все одно мене турнікет не пустить. До матчу хвилини 4, тому це явно не входило в мої плани. Почала сперечатись щоб впустив як хоче, бо мені не можна запізнюватись. Мене виручив чоловік ззаду, що не хотів гаяти час щоб чекати поки ми зі стюартом вирішимо цю дилему і запропонував пролізти разом по його квитку. Ффух, влізли, пройшли. Подякувала чоловіку, побігла шукати Р. Здавалось всі перешкоди вже позаду. Та квиток виявився не на наш ультрас, а на сусідній. Це шок. Бо наш був перегороджений сіткою, яку охороняли стюарти. Можна було лежачи пролізти під нею внизу сектора, як зробив це чоловік перед нами. Але стюарт рішуче застеріг нас це робити. Та й мене лякала така перспектива, тим паче одяг не дуже для цього підходящий. Матч вже розпочався, ми пропустили такий близький нам цього дня найбільше заряд «А мы ехали» і поки шукали запасні варіанти як пролізти на свій же сектор, лунає гімн. На хвилину полишили спроби і на повний голос співаємо зі всіма. Після я помічаю, що з самого верху сектора відстань між сіткою і низом більша, можна пройти, нагнувшись. Біжимо туди. Там злі стюарти не пускають попри всі вмовляння. Це то їх робота, але ж не змиритись нам, що ми, подолавши скільки всього, зараз залишимось підтримувати команду поза нашим сектором. Попросили показати якісь документи, що підтверджують, що ми з Києва приїхали, а не львів янки, які просто захотіли на шару пройти. Думали вистачить абонів, але виявляється цього мало. Пфф, логічно, ми львів’янки, що їздимо щовихідних на матчі Динамо, ну а що. Я вже зла, як чорт, що, замість того, щоб дивитись гру і шизити, втрачаю час на переговори з цима ідіотами. Що якась кузьма зараз там і їм це все дісталось на тарілочці з блакитним обрамленням, а ми маємо стояти під сіткою як хто зна хто. Збираюсь вже знайти в глибинах свого бездонного рюкзака паспорт з клятою київською пропискою, але прекрасний стюарт просить нас показати паспорти своєму колезі знизу, з яким ми вже поспілкувались до того і повертатись до нього (плюс знову ж таки втрачати час) прямо горіли бажанням. Тому вже психонули і я говорю Р. «Пох вже, лізь» і ми просто, забивши на крики стюартів позаду, нагнулись і пролазили. Вони ще намагались мене піймати і в якийсь момент, коли до мене ззаду торкнулась рука, подумала, що мене зараз просто вишвирнуть з сектору, тоді, як Р., що йшла попереду, вже благополучно пройшла. Але ця рука навпаки мене легенько підштовхнула вперед типу проходь вже, я наче тебе намагався піймати й не зміг. Й на тому спасибі, просто варто ото було нас так затримувати з тима паспортами і дурними розмовами.
Ми на секторі!!!! Я на Львів-арені на матчі з кротами і ми це зробили!!! Р. тисне мені руку зі словами «Вітаю, ми пробили виїзд». Проста фраза, але скільки в ній ховалось емоцій, яких просто неможливо зараз передати. Так само багато в цьому фото: один на двох виїзд, один на двох квиток, одна любов-одна команда))

На полі тим часом гра була в цілому рівна. Обмінювались ударами, нереалізованими моментами. СаШо мав кілька хороших сейвів, але й ворота П’ятова також не піддавались. Кроти грали грубо, і, як завжди, показували балет. Отримав лише жовту мій «улюбленець» адріано, хоча його взагалі видалити можна було, фол був умисний і гра явно не в м’яч. Та він сам показав себе посміховиськом – промазав з 5 метрів. І пенальті в моменті з Сидорчуком, про яке так нили після матчу кроти, дуже слабко тягнуло на пенальті, його міг поставити лише хтось типу Швецова чи Вакса. Сподобався в цій грі наш «гладіатор» Женя Хачеріді, що не спав і добре відіграв у захисті. Гусєва на заміні зустрічав весь стадіон, але, на жаль, і він не зміг подарувати киянам перевагу. Матч взагалі був нервовий з постійними перепалками гравців. Але ж це кроти, а з ними по-іншому ніяк. У підсумку нульова нічия, хоча з такого виїзду хотілось привезти перемогу. Ну кроти все ж свіжіші були, хоча й від динамівців хотілось бачити цікавішу гру. Але й такий рахунок прийнятний, і ми без малого чемпіони))
А підтримка стадіону і наш ультрас були дуже потужні. Так Динамо навіть на Олімпійському не підтримували, як у братньому Львові. Порадувала «коаліція» WBC з Родичами, синхронна і злажена сумісна шиза.

Хоча багато й випадкових людей було, але це природньо в таких матчах і, якщо вони поводять себе нормально, то нічого проти не маю. Але нормально себе поводили не всі, дехто нахабно курив і по-хамськи себе поводив, за що отримав по заслузі від наших хлопців. Правильно зробили. Піро-шоу було фантастичним, лише трохи боялась за своє волосся і за нього боялась не лише я (хтось зверху дбайливо накрив його розою, ахах).
Р. зафоткала мене на фоні волшебства).

Ще кілька слів про Арену: тільки тут тупо весь стадіон стрибає під “хто не скаче”. І всі однозначно підтримують Динамо. Послухали, мабуть, папочку-Гладіка на відео з його прямим натяком)) Отакий-то «домашній» матч кротів. З десятого разу дійшла до донеччан наша перекличка, до якої вже звикли, наче ніякої ворожнечі й не було. Для мене залишилось загадкою якого макара Закарпаття підтримує кротів (там такий банер був). Здивувало.
Ну і все, матч закінчено, виїзд пробито. Але пригоди не закінчились. Адже нам з Р. ще треба було вписатись в фанку або придумати щось інше, якщо не вийде. Можна було залишитись гуляти на ніч, піти в Старгород, куди звав Д.-львів’янин, та бажано було бути в понеділок вдома. Впихнулись в тралік разом зі знайомими хлопцями Р. і К., яка нарешті приєдналась до нас разом з двома дівчатами, з якими я гуляла вдень по Львову. В траліку розговорились з одним з хлопців, про якого я ніяк не могла повірити, що львів’янин. Той подарував мені файну зелену футболку на пам ять. Так і приїхали. До вокзалу ще треба було пройтись нічним старим містом і ми йшли, задумавшись кожен про своє і наспівуючи «Идет фанат по городу, по незнакомой улице».
Ми на вокзалі. Багато хто вписувався в фанку, але багатьох знайомих обличч тут не було. До нас прибився один молодий-зелений-шістнадцятирічний, хоча мав свою компанію (пару стікерів цієї фірми намутила, які давно хотіла собі). Прибув поїзд і перші «безквиткові пасажири» пройшли без проблем, а далі вже провідниця доречно підмітила, що нас більше, ніж треба. Кеп. Але так-сяк зайшли. Кузьмічів ще не було, мабуть, насолоджувались останніми хвилинами у Львові, і ми спокійно посідали на їх місця. Вже навіть домовлялись, що будемо спати по двоє на полці, якщо ніхто так і не зайде. Але вони звісно ж прийшли і почали качати права щоб ми забирались з їх місць і речі свої теж забирали. Як же мене це роздратувало. Скористались халявою за 50 грн ,особливо не напрягаючись, щоб чисто погуляти по Львову (просто дивлячись на деяких, особливо дівчат, великі сумніви викликало, що вони їхали дивитись футбол і підтримувати Динамо), ще й щось цвірінчать – навіть посидіти з ними-царями поруч не можна. Але один хлопець з наших всіх заспокоїв і сказав лізти на треті полки, це все ж таки їх місця і ми не маємо право їх займати. Він то правий, але ж їм нічого б не сталось, якби ми трохи посиділи поруч з ними і рюкзаки ті особливо не заважали. Добре, чорт з ними, але (хоч це може й дещо пафосно прозвучить) тут я усвідомила настільки все таки велика різниця між ультрас та кузьмою і як мене нудить від деяких їх типових представників.
Згодом всі позалазили на треті полиці, в тому числі й Р., залишилось лиш одне вільне місце на 3й боковій біля туалету, найкозирніше. Але я не хотіла туди залазити і дрімала біля сплячих на нижніх, обіпершись на руки. Мені казали пошукати в інших вагонах третю, але мені не хотілось нікуди переходити. Врешті-решт все таки набридло так сидіти, тим паче була дуже стомлена, тому я все таки пішла до того самого останнього вільного третього поверху. Закинула туди рюкзак і тут збоку мовив до мене товариш кузьміч з питанням чи я реально збираюсь туди лізти. Ні блін, шуткі шучу. І тут маленький інцидент, за який мені досі соромно. Товариш запропонував лягти до нього, він поводитиметься нормально. Не знаю чому я погодилась, напевно тому що страшно було лізти на 3ю, а втома просто вимкнула мозг. Думала може вийде якось прилягти щоб не стикатись з ним, але це не вийшло, мені стало гидко, вже через хвилину подумала нуйогонафіг і прожогом заскочила на третю (в мене навіть на другу так швидко не виходило, згадуючи Луцьк). Фуфуфу, це ж треба було так…Той ще потім кілька раз вмовляв повернутись, але нуйогонафіг(2).
Пару годин проїхала на 3й і скажу що злазити з неї було просто анріал. Цілу стратегію треба будувати. Решту ночі провела, тулившись по різних нижніх, там, де більш-менш було трохи місця (більшість часу на полці біля маленького кругленького дяді, де місця було найбільше. Окрестила його Царем, бо їхав як на перині з постіллю і всіма почестями). Ніч була коротше жахлива і я, звісно ж, зовсім не виспалась.
Вранці поїли залишки припасів з Р. на столику Царя, який всім казав «Добрий ранок» і я мріяла швидше вже опинитись дома, про душ і сон. На пару знову вирішила не йти, яка там пара. А хтось з хлопців поруч, мабуть, і радий був би піти на пару, але вже пізно-мені надовго ця фраза запам’ятається: «Вася, погнали на учебу? А, тебя уже выгнали..» І сміх, і гріх.
Ми на Петрівці. Там ще мене розсмішили люди з фразою «Сфоткай меня на фоне фанатов». Ну і все, кінець виїзду, який я вже охрестила найекстримальнішим. Дякую тобі, Р., за нього, сподіваюсь ще повторимо. Ну і всім іншим, хто був в моєму тринадцятому. Фанатійте за Динамо і катайте, катайте, катайте… справжній фанат пізнається на виїзді.
Ще кілька фото: