З-поміж усіх “футбольних” міст це було одне з двох, у якому мене ще не було. Тому їхати чи ні – питання не стояло, до того ж я люблю “маленькі” виїзди, вони найатмосферніші. І нікого зайвого.

Їхати мала з А-ною й, коли зібрались купувати квитки, прямих уже не залишилось. Тому спочатку взяли квитки з БЦ до Шевченка, потім звідти планували собаками. Увечері перед собакою до БЦ мене обрадувала А-на, що не їде, і я вже мимоволі задумалась, чи й самій не залишитись вдома. Але Ж-к пропонував вписатись до них у тягу зранку наступного дня. Це був цілком прийнятний варіант, але вирішила все ж заглянути, чи не з’явилися раптом прямі квитки з БЦ до Олександрії. Несподівано їх виявилося валом. Пишу А-ні, що їду міняти квиток, і вона вирішує все ж їхати також.

Наступного ранку А-на з хлопцями не встигає на приміський до БЦ, тому я сідаю сама, а вона зі своїми двома друзями заходить потім на Караваєвих Дачах у інший вагон, бо мій був переповнений бабусями з сумками й іншим контингентом. Так от весело проїхала половину дороги, поки не набрав Ж-к і не вмовив переходити до них у вагон. Тому залишок дороги провела в компанії “Солянки”, де мене пригостили яблучком і фірмовими стікерами, які хлопці дають лише “з 20-го виїзду”, ахах. Якраз перетнула “межу”.

У БЦ зустрічаюсь з А-ною й двома хлопцями – Д-ою і С-им. В очікуванні потяга бродили привокзальною територією, придивившись собі в секонді рожеву штучнохутряну кофтинку й піжамку зі (здається) ведмедиками. Були б дуже фешн. Ще наткнулись на таку веселу річ, як поліцейський “бобік”, і зробили таке фото.

Квитки на потяг були в сусідні вагони, тому я прийшла на деякий час до своїх. Половину їх вагона складали військові, що повертались із АТО. З тими, які їхали в сусідньому купе, ми розговорились. Один із них був мером якоїсь там Миколаївки й (!) клав гроші зі своєї кишені на розвиток села. Похвально, і, я би сказала, дуже оригінально. Інший був моїм земляком із Дрездена. Запрошували спробувати сухий пайок, яким їх годують в армії. Виявилось не так уже й огидно, але постійно харчуватись подібним – то важко.

Запам’яталось також, як комусь із них прийшла смска, що є з/п…аж цілих 9 грн 36 коп. Так що хлопці зібрались по приїзду нормально на неї відгуляти. Ну й ось таку вишиванку один купив, щоб мама вдома зацінила, який файний парубок приїхав.

Подальша дорога була без пригод, я пішла до себе у вагон спати.

От ми й в Олександрії. Одразу почався флешмоб фоток вокзалу – багато хто, мабуть, теж приїхав сюди вперше.

Прямуємо гуляти містечком. Скажу так: нічого особливого. Культурних закладів майже немає, будинки траплялись лише дво- та триповерхові. Не могла не сфоткатись біля цього закладу.

давольний кітайскій рєбьонак

Запам’ятались оригінальні написи на будинках типу “Душ, я иду!” й подібні. Звісно, зустріли знайомих хохлів (на цьому матчі очікувався аншлаг), у тому числі й Р-у. .Перед футболом ще посиділи в дворах, трохи намочившись під дощем.

Стадіон “Ніка” був новим і гарним, з яскравим графіті поруч.

Тікети видавали безкоштовно й моя колекція поповнилась новим стадіоном. Перевірка була “контрасною”: когось пролапували до нижньої білизни, когось узагалі без уваги. Я ввійшла до числа другої групи, а А-ні “пощастило” і її просканували до нитки, що тривало хв 20, мабуть. Вже й матч почався, а ми ще не на секторі.

Як і очікувалось, “біло-синіх” приїхало чимало, аж тіснувато було. Хорошу шизу створили, піро зі стробами запалили й очікувано Динамо перемогло 0:2, хоча й Олександрія слабкою не виглядала.

дещо ідіотська фотка)

Наступного дня мені треба було до 8ї бути в Києві, тому ще раніше купила собі нормальний квиток на прямий потяг, тому доїхала з комфортом.
Виїзд коротше не з яскравих, але звіт має бути для архіву.

На цьому все. Катайте виїзди, і не лише до “цікавих міст”, адже великі й не дуже перемоги-наша спільна справа. Дякую тим, хто був поряд.

І знову Львів. Але цього разу туди тягнуло, як наче вперше: нарешті виїзд після міжсезоння – раз, і просто бажання втекти кудись подалі – два. А старе місто – ідеальний для цього варіант. Довго не радились як їхати, бо стоп до Львова – це вже як традиція. І ми з МС, обидві втомені життям, із нетерпінням чекали нагоди якнайшвидше звалити кудись подалі. Прихопивши теж уже традиційні оладки й бутербродну вежу, близько 23ї стартуємо на Житомирській. Згадували попередній наш спільний фартовий стоп і молились, щоб цього разу теж усе вийшло нормально, бо я чомусь трохи хвилювалась. Навіть ножика в друга позичила. Але дарма. Знову через пів години нам щастить, і поки робимо фотку з табличкою для звіту, тормозить фура, що курсує прямо до Львова. Чи не дежавю?

Наша фура на задньому плані чекає поки сфоткаємось, ахах

Але водії виявились не такими цікавими, як минулого разу. Поганий сон, мабуть, давався взнаки, бо здебільшого їхали мовчки, а я намагалась якось зав’язати розмову, тому несла всяку ахінею (типу «а шо то за знак такий із хмаркою..а зі сніжинкою?»), лиш би не мовчати, бо то якось невесело. Ото й усі пригоди в дорозі…спокійно докотились до Львова під ранок.

світає…до Львова фура під’їжджає

Поїхали до центру побродити вуличками, сфоткатись із королем Данилом (бо, по секрету кажучи, це альтер-его МС. Чому? То вже таємниця Вайт-даку, ахах. Але я вирішила й собі замутити подібне поганяло. Фантазії на більше, ніж «лорд Славік» не вистачило. Аймсорі за наркоманський ліричний відступ). Прогулюючись, наткнулись на банду туристів із Києва  (Х-в, С-йс і всєвсєвсє), взяла стікерів, зробили пару фоток і пішли далі знищувати оладки на лавці під здивовані (мабуть, голодні) погляди перехожих. А так, незважаючи на дощик, добре було гуляти вже напіврідним містом і навіть хотілось залишитись тут ще на пару днів, що зі мною рідко буває. Зі львів’янином Д-ком вкотре не вийшло здибатись, але здибались зі ще однією кієвотурісто А-ною, зависаючи в Маці.

“На розі” – поняття двозначне))

Дев’ять поїздок поспіль хотілося відвідати Личаківський цвинтар, але пощастило лише цього разу й ми, намотавши круга, все ж таки туди дістались. Квитки, до речі, платні. Але цікаво, як туди родичі померлих заходять?..За фотозйомку теж окрема плата, але пфф..за мною що наглядач ходитиме? Цікава логіка просто.

Проте, як би це дивно не звучало, мене просто зачаровують такі місця. Старі пам’ятники у вигляді янголів та інших помпезних скульптур, один навіть у формі підпису померлого й навіть гробниці – все це заворожувало своєю сумною красою. У таких місцях багато говорити не хочеться, тому ми з МС просто мовчки «прогулювались» рядами, кожна думаючи про щось своє. Зацікавив «відділ» загиблих з УПА – саме тут витав незламний дух галицьких повстанців. Довго можна говорити про свої враження, але не вистачить звіту на всі деталі.

пам’ятник видатному Каменяру

тут дуже “популярні” гробниці, або, як там написано “гробівниці”

Пора вже було добиратися в сраку міста, ой, тобто до «Львів-арени». Спочатку сіли в якусь маршрутку, яка поїхала десятою дорогою й був такий ризик не встигнути на матч. Але потім вчасно перебігли до халявного транспорту на «Ашан» і приїхали до «Л-а» впритул до початку гри, тому довелось, як часто це останнім часом буває, поспіхом бігти до стадіону, перемісивши дорогою всю багнюку і згадавши мимовільно всі відомі мені нецензурні вирази. Вместе весело шагать по болотам, щоб їх шляк трафив, як у Львові кажуть.

Шмон слабенький, але (що для нас було катастрофою, бо потяг за годину з чимось після матчу) необхідно було залишати рюкзаки. Ні на які перемовини стюарди не велись. Тому треба було думати що з цим робити, бо з натовпом і переповненими вщент маршрутками після футболу ми точно не встигнемо домчатися до потяга на вокзал. Але це все потім.

Атмосфера була шикарною, рідко на якій домашці буває така душевна шиза й така кількість людей на секторі. Що то значить засумували люди за футболом, виїздами й улюбленим клубом. Запалили від душі, аж іскри навсебічно летіли, аж на нижній ярус потрапило, аж «Ганьба» на це місцева кузьма кричала, аж перепалка між нами почалася. Та згодом усе владналося майже без жертв.

Хорошу шизу нормально не сфоткаєш)

“Закрыть глаза на то, что файер обжигает руку. Но зрелище, что будет, так захватывает дух”

На полі тим часом для нас усе почалося не найпозитивнішим чином – Карпати забили першими. Йпт. Не вистачало ще тут втратити очки й поїхати додому з поразкою. Але в другому таймі відігралися двома голами Ярмоленка й Теодорчика. І все…для нас із МС матч на тому закінчується. Намагались щось придумати з дорогою назад, питали в Х-ва за бас, але все безрезультатно. МС треба було наступного дня бути в Києві, а в мене хоча й був варіант вписки у Львові, але потім не мала би грошей купити новий квиток на завтра. Тому вперше в житті йдемо з матчу хвилин на 15 раніше. Соромно, так, але що поробиш.

До речі, не одні такі були, ще кілька хохлів так само тікали на маршрутку. Наша була з колоритним водієм, який вів дискусії пів дороги з пасажирами своїм діалектом, а ми тим часом вели розмову з дівчиною, яка служить в АТО і яка виявилась подругою А-ни. Світ тісний.

На вокзалі були хв за 15 до потяга. Встигли, хоч і такою ціною. Дорога назад без пригод. Кінець виїзду. МС, дякую тобі, що була зі мною, й дякую хохлам, що завжди там, де Динамо. Катайте виїзди.