Перш за все хочу привітати Сталь Д з виходом в УПЛ. Я ще раніше мала змогу спостерігати за грою цієї команди і за нечисленною, але досить потужною ультрою і впевнена була, що так просто киянам вона не здасться і, сподіваюсь, залишиться у вишці ще не на один сезон. За виїзд, звичайно, я цей матч не рахуватиму, але невеличкому звіту все ж варто бути.

Крім Д., з нас їхали всі, дівчата з Києва знов мали намір добиратись стопом і зустрітись ми мали вже в Дніпрі. Витягую на матч ще друга В., колишнього дніпрянина, з яким не бачились сто років. Домовляємось щось приготувати голодним виїздючкам і в суботу, поки дівчата збирались в путь-доріжку, я з натхненням крутилась біля плити, що буває досить рідко, і смажила оладки. Результатом була задоволена не лише я: малого за вуха не змогла відтянути, тому хавчика для моїх голодних вдалось винести замало. Виїжджаю зранку, з квартири вийшла в тапках, була б наймодніша на секторі, якби вчасно не помітила. Поки чекала на жд собаку, причепився якийсь дід, що переконував мене в сьогоднішній перемозі Сталі над ДК і задав«логічне» питання чи я за Динамо, зважаючи на розу та футболку, я спитала як він здогадався, посміялась над його прогнозами і відійшла подалі, бо сваритись не було настрою. Їхати 40 хв, В. підсів в собаку вже перед Дніпром. На відміну від мене, провізії мав добряче – моє прохання сприйняв серйозно. Зідзвонювались з дівчатами, вони в цей час  застрягли в Лубнах під Полтавою, розділившись по двоє (з ними був ще один знайомий), потім в Решетилівці (чесно кажучи, поняття не маю що це за срака, але вона, як виявилось, «популярна» серед хохлів-автостоперів). Ми ж, подумки бажаючи їм успіхів, йдемо на метро, ліпимо там стікер і прямуємо на кар єр. На виході з метро в нас якась тьотя запитала як пройти з пункту А в пункт Б, але В., щоб відстала, сказав, що ми з Києва і не можемо знати. Пхах.

Як не дивно, я на кар єрі ще не була, досить гарне місце, а біля нього якийсь стадіончик з газоном кращим, мабуть, ніж на Дніпро-арені, по якому щей можна спокійно побродити. Зробили привал на лавці у парку поруч і почали точити душевні розмови про дитинство і про всяке різне та потихеньку точити їжу, призначену дівчатам. Вже будували план на випадок того, якщо поїмо все привезене: піти в  маркет, накупити в кулінарії якихось вареників і розповісти потім історію як ми їх ліпили всю ніч. Але навіть мого апетиту виявилось недостатньо щоб з їсти все. Набираю М. – її з К. вже везуть до Дніпра, тому ми з В. прямуємо в центр, смакуючи морозиво. Я була просто «в захваті» від спеки – в Дніпрі вона відчувалась набагато більше, ніж в Одесі, фуу, терпіти її не можу (щей так підсмажила собі обличчя, що досі помітно). Дорогою зриваю собі афішку до матчу, бо це ж блін історична зустріч буде, і брожу з нею пів дня, як в Одесі бродила з газеткою. Йдемо в парк Глоби. Я згадала, що давно мріяла покататись на дитячій залізниці, але вона весь час була зачинена, абідно. Але цього разу, о диво, залізничка працювала. Нас зустрічає провідник років десяти і чистенький миленький вагончик, де ще один піонер впродовж шляху розказував цікаві факти про їх супертранспорт, а саме – що це перша дитяча залізниця, побудована в Україні і друга в світі. Хм, серйозно. Є чим Дніпропетровську пишатись. Прикрасили вагон стікером. Залюбки в такому б на виїзд змоталась, і хай хтось скаже, що я старикашка. Покрутились ще на колесі огляду, але воно, хоч і доволі високе, але якось нудно їхало, тому я деяку частину шляху їхала стоячи, щоб хоч трохи страшно було. Ще трохи полазили парком, поки не набрали дівчата, що вже приїхали і чекали біля цирку, а поки ми підійшли до цирку, відійшли аж до довгої лавки. Як і очікувалось, були голодні та злі, бо добирались аж шістнадцять годин. Звичайно, непросто це, але всяке буває в житті виїзних фанатів і всяке ще може статись попереду…тому з деяких причин зла була вже і я. Так і пішли в сторону Пасажу. Р. з другом були вже в Дніпрі. Раніше ми домовлялись залізти на Парус, тому вона дзвонила й питала коли ми будемо вже там. Але домовитись ніхто ні про що не міг і все всіх дратувало. В центрі натрапили на фонтан, де дівчата спокійненько помили ноги і де з ними, як з ультрас, фоткались військові, поки я тринділа по телефону зі знайомим з Дніпра з приводу квитків на матч. Сходили знову в парк, де Вайт Даки, тобто ми з М. знову осідлали нашу качечку-Динамомашину, як минулого сезону, і оператором зйомки знову був В. А оператор качечки навіщось спитав як мене звати, мабуть, планував всім знайомим потім розказувати анекдоти про двадцятирічних дівчат, що катались на такому «дорослому» транспорті. Потім все ж пішли на Парус, настрій вже був трохи кращий. Нас зустріла машина з ментами, які одразу попередили щоб ми навіть не намагались лізти на Парус. Підкинути нас до Метеору теж не погодились. Так і не вдалось продертись до легендарного готелю, бо там колючий дріт, там – собака, там – менти, які, щоправда, періодично засинали. Пора вже було їхати купувати квиток і завалюватись на матч, тому ми годинки за пів були там. Автобусами з Дрездена приїхала пристойна кількість сталеварів, або, як вони себе називають, Steel city ultras, навіть на власному стадіоні я їх скільки не бачила.Дізнаємось, що на гостьовий буде вхід на шару без квитків, тому треба було ще в когось намутити тікети для колекції. Два обіцяв мій знайомий, що сидів на кузьмі, а третій ніяк не могли пробити – жадібні якісь люди траплялись. Зустріли Р. з другом, яким на Парус потрапити теж не вдалось. Отже, завалюємось на сектор. Спека ще й досі не спадала і дуже дратувала мене.

Хохлів зібралось не так багато, як хотілось би, і всі, мабуть, були в шоці від дніпровської погодки. Підійшла ще моя знайома з Дніпра і ми всі розташувались на пару рядів. Музичний супровід на стадіоні і якийсь козацький танок всіх повеселили. Диктор чомусь двічі оголосив склад дніпродзержинців, може хотів, наївний, щоб хоч когось з них запам ятали. Забавно було мені заряджати «А мы ехали, ехали…». Атмосфера на секторі впродовж матчу сподобалась, запалили від душі, заряджали кілька чоловік, виходило цілком добре, хоч іноді й збивались. Цікавіше було те, що відбувалось на полі. Вже на початку гри, несподівано для гостей і під захоплення трибун та сектору господарів, рахунок відкрила Сталь. От вам і команда, що недавно ще грала в другій лізі. І надалі теж тримала м яч, атакувала й захищалась, не боячись титулованих динамівців. А за гру останніх, на жаль, позитивного мало скажеш. Обидві «червоні» були справедливі, хай там що не кажуть – Сілва зіграв грубо і не в м яч, а Іщенко отримав другу жовту, бо послав арбітра, що очевидно з відеооглядів. Пенальті було, хай там як не ниють в інеті дрезденські диванні фанати. Дотисли голом Буяльського (який, до речі, викликав повагу не тільки тим, що відзначився, але щей після цього поцілував динамівську емблему, а це багато про що говорить). Дотисли то дотисли, але не рахунком єдиним, як кажеться. Грали то майже на рівні, варто задуматись.

Після матчу беремо в мого знайомого два квитки, третій десь дістала Р. і прямуємо на вокзал: ми з В. на собаку, а дівчата – щоб спробувати якось вписатись в тягу до Києва. Там вже були кілька компаній хохлів, які намагались зробити те ж саме. В когось вийшло заскочити, хтось пробував домовитись з провідниками – не вийшло і пішли стопити, дівчата ж, поспостерігаючи за цим всім, ламали голову що робити. Вписати до себе ми з В. не могли, бо в мене вдома якраз почались деякі проблемки, а В. на наступний день рано на роботу. Я пропонувала добиратись собаками, але їм такий варіант не сподобався, тому ми з В. з ними попрощались і пішли на свою собаку з деякими муками совісті, що добираємось зі всім комфортом, а вони – незрозуміло як. Вдома вже дізнаюсь, що все обернулось більш-менш нормально – купили квитки на тягу, а поки чекали на неї, знайшли вписку. А тих, хто заскочив в потяг, виявляється, висадили в Дрездені і на них чекала пекельна дорога до Києва.

От і все, невеличким звіт не вийшов) До наступних виїздів, а я поки пробиватиму домашку до Києва, щоб життя медом не здавалось. Дякую за увагу, фанатійте за Динамо.

Давно хотілось виїзд в Одесу, бо ще не була там, тому рішення про проведення Суперкубку саме в цьому місті стало доброю новиною. Ну хоч не Львів вже. З нашої «виїзної» п’ятірки їхали троє зі мною, бо на М. на волейболі звалилась якась бегемотиха і травмувала їй ногу якраз в день виїзду, а в Д. напружена робота. Добиратись же я мала сама, оскільки зараз перебуваю в Дрездені, а дівчата їхали стопом з Києва. Через незручний поїзд на ніч треба було залишитись в Одесі. Але це хвилювало найменше.

Так довго ще час до виїзду не тягнувся, а особливо коли вже відомо було, що більшість хохлів вже там, в тому числі мої «колєги». І, коли нарешті вже була на вокзалі і рахувала хвилини до тяги, мене обрадували, що вона затримується на цілих 20 хв, які, як виявилось, можуть іноді бути вічністю.
Подзвонив знайомий, що жалівся як вони цілий день не можуть зловити машину, плюс щей дощ в Києві йде. Вже на пероні якийсь хлопець спитав чи я на виїзд. Видав мене рюкзак з емблемою, бо так прикид був явно не фанатський. В свою чергу цікавлюсь чи це він з Дніпродзержинська і за ДК ганяє, але то був кріт, який тимчасово проживав в наших краях. В потязі нічого цікавого не було, крім того, що мене мало не здувало вітром з вікна, яке не зачинялось.
Привіт, Одесо. Природньо, що вокзал був багатий на пропонуючих житло, але вони хоч відносно спокійно себе поводили в порівнянні з іншими на курортних вокзалах.

Через хвилин 20 під їжджають дівчата (перед тим ще знову стикнулись з тим вечірнім кротом) і ми прямуємо бродити містом. Вони за вчорашній день вже встигли обгоріти на пляжі і К. була схожа на помідор в панамці). Засіли на деякий час в маку як у спонсорі шарового вай фаю щоб ознайомитись з картою і продумати маршрут. Хотіли побачити Потьомкінські сходи і тому рушили до центру. Поки дійшли до тих сходів, пригоди нас самі знайшли, як майже завжди буває на виїзді. На шляху натикнулись на порт і захотіли туди зайти хоч з пам ятником якимось гарним пофоткатись, але компашка з кількох дідів і бабці сказала, що нас туди не пустять і касирка теж, попри аргумент, що ми приїхали з Києва і через хвилину вийдемо, тільки подивившись той пам ятник, була непохитною. Розчаровані, вирішили хоча б оглянути галерею з фото тих, хто засновував «жемчужину у моря». Поруч було погруддя одного з них, а саме Дерибаса – того самого, на честь кого названа славнозвісна центральна вулиця і ми захотіли зробити хоч з ним пару фото на пам ять. Я ж традиційно дістала розу і зібралась пов язати на одеського героя, затуливши йому по-апасному обличчя, але тут проявилась ватна сутність стоячих поруч старих, які почали репетувати що я щось незрозуміле зав язую, а тут щей К. підлила масла до вогню, діставши прапор УПА, на що ми почули просто вбивчий коментар: «аа, рыжая, флаг Правого Сектора достала», що тут скажеш – старість-маразм-проблеми з зором, бо навіть колір волосся розгледіти вже складно, не те, щоб відрізнити прапор ПС від УПА. За тим послідували «пропозиції» звалити по-доброму, бо зараз викличуть наряд. Та будь ласка, хай ще скажуть, що ми фашисти. І вписка б якраз була.

Погавкались з ними і все таки пішли звідти далі. Побачили дорогою фунікулер і всім стало цікаво прокатнутись. Крім черги туди, від київського його відрізняла схожість с ліфтом і оплата прямо в кабіні.

Виїхали до сходів, наївна я повірила К., що це вже Потьомкінські, і я така думаю «тюю». Ну хоч общипали шовковицю.

Далі побачили динамівський автобус біля готелю. Звичайно ж, не змогли пройти мимо. Теж захотілось фото. Тут з автобусу виходить водій, і говорить, звертаючись до дівчат: «Скажите девушке пускай не вытирает автобус». Чому він не сказав це мені – загадка. Потім знов пішов всередину «Динамомашини» і повернувся до нас щоб подарувати журнали ДК. Ще б поїсти виніс, ціни б дядьці не було.

Легендарні сходи мене нічим не вразили, думала вони довші. Поруч прогулювались перші хохли, побачені мною в Одесі. Ми ж спустились і повернулись назад до лавок поруч з автобусом щоб відпочити, полистати журнальчики і поїсти булки, яка в Р. зберігалась вже день третій. Але з голоду все смачно. Кругом нас намотувала кола якась китайка і, бігаючи, щось втирала своєму дружбанові. К., користуючись випадком, пару разів її послала.

Пішли далі бродити – часу до матчу ще був цілий вагон. На шляху помітили сливу у дворі якогось жидівського будинку і вирішили посмакувати. Поруч не пощастило проходити парочці хлопців-підлітків, бо я дуже полюбляю стріляти кісточками, звичайно ж, пряме попадання було. Але вони лише ніяково посміхнулись. А я так чекала захоплення від моєї влучності. К. набрала сливок ще й з собою і пригощала нас з Р. та зустрічних хохлів.
Але все таки захотілось відчути справжній колорит одеської кухні, тому пішли перекусити у «Львівські пляцки», де нас з К. спокушали банки з консервованими яблуками, вишнями та навіть лимонами на підвіконні і ми вже будували плани як хоч одну непомітно винести. Взагалі цілий день хотілось нагребти собі «сувенірів», аж руки чесались на все, що погано лежало. Але трофеїв вполювати не вдалось, крім різнокольорових серветок та стіків цукру, якими ми з К. пообідали ( при тому, що в чай-каву я ніколи не сиплю цукор. ашоцежвиїзд) та якоїсь газети про одеську фешн, яка надалі служила підстилкою на всіх привалах. Зустрілись нам дівчатка-кузьмокроти, в яких все було з емблемою шахтаря, мабуть, і труси теж. Ми якраз гучно зарядили якийсь наш заряд, ті, мабуть, зацінили, бо через хвилину теж зарядили…”Шахтааар чемпіон!”…уровєнь, куди там нашим вбогим зарядикам. Надибали ще Одеський кінофестиваль, але ну його нафіг йти на один фільм за 60 грн. Тому припаркувались на шикарній лавці від квасу Арсеніївського і вирішили допомогти дівчаткам його рекламувати, але вони цього не зацінили і попросили припинити «мітинг». Отак роби людям добро. Добряче палило сонце, тому пішли в тінь, де була двіжуха жидів з валізою, які підійшли просити стікери, дала один їм на всіх. Ох це перемир я. До речі, а справжніх типових жидів з пейсами не зустріла жодного, навіть по Києву вони ходять більше.

Потім підійшла сестра Р. з подругою і ми попрямували до пляжу, щоб хоч трохи перед маршем ще скупнутись.

Давно не бачила моря-останній раз теж на виїзді, ще тільки другому. Гарний пляж, який вже окупували хохли. Забрала свій квиток у знайомого, поговорили з другом К., подумали разом як йому вписатись на стадіон і пішли пробувати водичку. Виявилась холоднувата. Деякі хохли спали на шезлонгах, а деякі ковбасились під «Знаешь ли ты» і т.п. Атдихающіє билі в шокє.

Наважились залізти на камінь, але я дещо боялась звалитись в море і не потрапити на матч. Але вершина підкорена (навіть двічі). Поки робили пам’ятні фото, не помітили, що нас знімає прихована камера і навіть не одна-люди знизу по черзі просили подивитись до них в об єктив. Так і зіркову хворобу можна підчепити.

Отже, почався марш. Почався він з пірсу, де трохи подиміли, зробили фото-відео і попрямували «під прицілом» поглядів вражених відпочиваючих та перехожих в сторону стадіону. Все пройшло цілком пристойно, атмосферно. Скажемо, на 4+, якби ще заряджали всі на повну, було б взагалі шикарно.

А потім почались проблеми під стадіоном, де за годину до матчу ще й досі не почали пропускати людей. Вимагали здати рюкзаки, тоді як всі камери схову були вже зайняті. А час йшов, і деякі хохли вже почали нервувати, лунали заряди в бік міліції, вже збирались самі заломитись на стадіон. Та ментам це було теж невигідно і вони почали вже як попало запускати-когось шмонали вздовж і впоперек, когось взагалі ніяк. Для прикладу, в К. відібрали газовий балончик та воду, а в мене навіть не глянули вміст рюкзака, а там чого тільки не було. Ми стояли на початку колони, тому зайшли відносно рано, в той час, як численна кількість «біло-синіх» ще чекала навіть коли матч вже почався. Аплодисменти теплому прийому гостей і організації проведення СК, до якої, за словами стюардші, вони готувались пару тижнів. Помітно прям.

І от ми на секторі. Всі на білому (ну майже всі, дехто вирішив, що білий колір не вписується в імідж небезпечного хулігана), особисто я хотіла б щоб кожен матч сектор був білий, це виглядає досить красиво. Шиза була непогана, але для такого матчу і для такої кількості виїздюків по-іншому й не може бути. Добре звучала перекличка з кротами, кузьма аплодувала (але коли кроти зарядили «Одеса», вони розгубились і просто пищали щось там і свистіли). Щодо матчу не хочеться щось коментувати, всі самі все бачили – кроти як завжди дивують акторською майстерністю, а Динамо в своєму дусі руйнує моменти і протримати весь матч нульову нічию щоб пропустити два голи в компенсований час треба ще вміти. Мабуть, недостатня мотивація була. Ну й чорт з ним-тим Суперкубком-все найважливіше й так наше, хай кроти хоч чимось потішаться. Але все ж їм програвати – це завжди гірко, особливо на виїзді. Тому настрій у всіх був зіпсований, з сектору почали летіти пляшки. Самій хотілось теж щось кинути, але я ж сама стриманість. Плюс мого улюбленця Адріано вже нема, а я так мріяла поцілити в його бридку чорну пику (ні расизму!) чимось таким же бридким.

Після матчу К. намагалась ще повернути свій балончик заради принципу, але дорога міліція в своєму репертуарі. Закінчилось тим, що її послали «до адміністрації», і ми вже тоді все таки вирішили забити на нього і йти пішки до вокзалу, щоб звідти вже якось доїхати до вписки в брата Р. Таксі було до горя дороге і ми, безцільно побродивши, вирішили зайти посидіти на вокзалі всередині. Чудовий зал очікування там-всього то 10 грн щоб просто посидіти. Сіли прямо на підлогу. К. почала лазити в неті – шукати рішення нашої проблеми, я була зла на весь світ і стомлена, а Р. взагалі задрімала й просила її не будити своїми криками. Бомжували не ми одні, там також сиділи пару хохлів і кілька кротів. Ми з ними поперекидувались кількома словами, в основному з приводу наявності в них хавчика, але він був лише у однієї людини, та ще й який-пів батона, яким він люб язно нас пригостив. «Пища богов», коли голодний. Тим часом К. набрала свого знайомого з інету (спитавши передбачливо, чи не розбудила випадково) о другій годині ночі і він, точніше його друг, згодився приїхати забрати нас і вписати, заплативши навіть за таксі. Можна сказати, пощастило і ми під заздрісні погляди «бомжаків», що залишились на жд, поїхали на хату. Кілька слів про цю вписку-пельмені о третій ночі, у готуванні яких ми з К. були незамінними помічниками, тримаючись за миску; стильні пляжні шорти, фільм, комарі, моя майже безсонна ніч, тарганчики.

Зранку на вокзалі ми були за 2 години до мого потягу, дівчата мене збирались посадити на нього і потім добиратись стопом. Вписались в зал очікування, дико хотілось їсти, але витрачати останні гроші було небажано, треба було ще на Дніпро щось залишити. Помітили пару кротів кузьмічівського вигляду. Спочатку поцікавились чи є в них стікери, ні, потім перейшли вже до справи-чи є в них щось поїсти-теж ні. Коли вже дійшли до якогось непривітного нашого кузьміча, до нас прибіг перший кріт і запропонував купити нам похавати. Ну супер. Я і К., звичайно ж, були тільки за і, як наче давні друзі, пішли з кротом Дімою в магаз, ведучи милі бесіди і попереджаючи його, щоб нікому ні слова, що хохлушки жебракували на вокзалі. В магазі ще подіставали касира, я на прощання ще й дірвалась до нього, що не запропонував пакета, на що він ображено зітхнув, що його сьогодні весь день вчать як працювати. Весь час, що залишився до потягу, кріт вже був у нашій компанії. Виявляється, в нього лише зовнішність кузьми, а так нормально катається. Дізнались, що наші вночі на пляжі теж часу не гаяли і поїли хавчик кротів, поки ті десь відходили. По ходу, це характерна риса всіх хохлів – наживатись з кротиків на їжі.

Але взагалі вже ніякої злості на фанатів-кротів нема, навіть навпаки. Хто б міг подумати лише пару років тому, що так буде. Абсурдна і непередбачувана штука фанатське життя. А злість є лише на команду «шахтар» і її керівництво. Отак і дочекались дружньою компанією мою тягу, в яку мене «добрі» друзі ніяк не могли випроводити, коли вже вона прибула.

А сусідами у купе мене теж були два нудних крота, які нили, що вони стомились більш за всіх, бо ще й були на футболі. Нуну. Один з них ще постійно діставав спробами зав язати розмову, але мене рятували навушники.

Вдома. Як оцінити виїзд? Суперечливий досить, але точно запам ятається на все життя. А ціну на одеський рубероїд так і не дізнались.

Дякую за увагу, якщо хтось дочитав до кінця, до нових звітів (чи писати зі свого напіввиїзду до Дніпра звіт, я ще думаю), катайте виїзди і любіть наш Славетний Клуб.

Ще кілька фото

грьобані околофутбольні ТП

Після цього виїзду я вкотре переконалася в тому, яку велику силу має бажання чого-небудь. Коли для тебе не існує ніяких «ні», коли зачіпаєшся за найменшу можливість втілити його в життя, а надто коли це бажання стосується виїзду за свою команду і тим паче на такий важливий і принциповий матч.
Але, на жаль, таке бажання прийшло запізно, і до Луцька цей виїзд не був для мене пріоритетним; розуміла, що два підряд, з такою маленькою різницею в часі, пробити буде нелегко. Клуб організовував фан-поїзд, і, хоч не надто хотілося ним їхати, ми розглядали цей варіант як найбільш можливий. Проте тікети на цей поїзд розгребли за два дні. Дівчата вирішили не пробивати взагалі, так, як мали проблеми з фінансами щоб купити квитки на звичайну тягу плюс М. ще й захворіла, а без голосу їхати на виїзний сектор вона не бачила сенсу.
А мені після цього ще більше захотілось поїхати – на зло і всупереч всьому. Враховуючи мої можливості, залишався лише варіант стопу. Поки пробивала інфу та шукала компанію, квитки на матч теж закінчились. Чула, що можна якось вписатись на стадіон, але в кого я питала, ніхто точно не знав як. Врешті решт це мене хвилювало поки що найменше: якщо комусь вдавалось вписатись на Львів-арену, то вдасться і мені. Головне – знайти компанію. А вона знайшлась аж перед самим виїздом-маленька, але весела й душевна компанія, і я точно не пошкодувала, що їхала саме з ними.
Сорок хвилин мені на збори, і прямуємо на Житомирську. Наше завдання – знайти якусь картонку, на якій можна написати «Львів» щоб подорожні розуміли «куда путь дєржим». Біля переходу така картонка знайшлась і ми охоче прибрали її до рук. Отак яскраво та позитивно (і з няшним смайликом) це вийшло.

Вибух сміху викликав…напис точно такого ж змісту, тільки ще й з кривенькою емблемою ДК на зворотній стороні нашого «банеру». Помітили його тільки після того, як написали вже свій. Це повинно принести удачу, бо авторів цього шедевру за логікою мали вже забрати. Згодом надибали ще на одну таку табличку і Р. навіщось її підібрала. Накупивши харчів в дорогу, займаємо точку десь о 23й. Починаються веселі пісні, заряди, танці, жарти, зрозумілі лише в середовищі фанатів. Звичайно ж, не один раз звучить тематична «Хлопці з Бандерштату». Нам то весело, але машини поки проїжджають мимо, зрідка сигналять. Вирішили переміститись трохи далі. На шляху зустріли…фуру «Футболу 1». Мабуть, всі одночасно подумали, що було б круто застопити і поїхати прямо до Львова на такому кошерному транспорті. Дяді сказали, що взяли б нас з радістю, але там апаратура і все таке. Та зрозуміло.
Обрали нову локацію. Тут «продовження банкету»: веселились як могли. Пішли в хід прапори – проїжджаючі, мабуть, думали що бандерівці заїхали випадково в столицю і тепер хочуть вирватись додому до Львова.

Проїжджали й такі оригінальні варіанти, як молоковоз та байкери, але ми не настільки, на жаль, талановиті, щоб зупинити настільки мажорний транспорт. Там, до речі, на початку дороги стояла одна «талановита» в міні та на підборах, наші шанси в порівнянні з цією лялею дещо зменшувались. Позаду тим часом з’явились два хлопці-хохли. А пізніше ще й трійка молодих і зелених на чолі з малолітньою дівчинкою-основою, яка стояла в футболці з гербом і курила, що виглядало як мінімум негарно. Дехто з нас спитав в неї «па чом в адєсє рубероід», а я на всяк випадок нагадала, що Динамо гратиме з Шахтарем, а то таким апасним за навколофутбольними справами точно не до якихось там матчів. «Хуліганка» ще нам вслід тикала гарні жести і смішила обіцянками добряче заїхати по пиці, але ми, долаючи страх :D, все таки пішли далі, на чергову точку. Повз нас проїхала все та ж фура «Футболу1», посигналивши. Отакі в нас тепер знайомі є.
Було десь пів на першу і звучали вже пісні молодості типу «Уходи-дверь-закрой» і гімн виїздів «Знаешь-ли-ты-вдоль-ночных-дорог», коли ми нарешті застопили машину, яка прямувала на Рівне. Водієм виявився молодий чоловік з «Айдару», який виявився класною людиною з класним музичним смаком, класними фотографіями на телефоні і цікавими історіями про події на Сході. До того ж, тезкою однієї з нас.
Чорт забирай, це просто неймовірне відчуття-їхати зі швидкістю і з музикою наповну, з музикою твого дитинства, яку ні за що б не згадала, не почувши її знову. Їхати спонтанно, не знаючи що тебе чекає далі, назустріч ночі і невідомості. І як же круто все таки перевернув моє життя той матч шість років тому…не було б його, не було б і всього, що зараз зі мною і не було б мене такої, як зараз. І ще – матчі сезону, як цей, варті того, щоб пробивати їх саме так, ризикуючи собою і чхаючи на всі «ні». З цими думками я вже почала дрімати, але періодично мене з дрімоти витягувало щось цікаве з розповідей Роми-водія або якась така пісня, яку я просто не могла не підспівувати.
Так, потихеньку доїхали до заправки, де Рома пригостив нас чаєм і де я примутила собі цукор на пам’ять.

Капав дощик. Цікаво було чи наші «сусіди» з Житомирської вже виїхали, бо я невпевнена була чи хтось захотів взяти кантужену малу, тож стоїть, мабуть, досі мокне. Може задумається над своєю поведінкою.
Після невеличкого привалу попрямували далі. Мені хотілось так їхати вічно, але невдовзі ми попрощалися з нашим чудовим водієм на Рівненщині, бо наші шляхи розходились. Він подарував К., з якою в них дорогою знайшлось багато спільних тем для розмови, дуже крутий ніж і ми тихо заздрили, хах.
Отже, це було Дубно Рівненської області. На годиннику близько 4ї ранку і вже помалу розвиднюється. Вирішили, що поки не посидимо-поїмо, далі стопити не будемо. Нахабно розвалились в магазинчику при заправці, я позичила в К. куртку, бо було холодно, перебрали речі на барних стійках, але, тим не менш, продавець виявився толерантним і нічого нам не сказав. Можливо, вже звик до подібних «туристів». Та залишитись там їсти нашої нахабності не вистачило і ми пішли паркуватись на бордюри, простеливши каремат. На виході чоловічок спитав «чом це дівчатам не спиться»…Нудно живеться просто, от і гуляємо ночами всякими дубнами.
Це, мабуть, був найоригінальніший мій обід: під відкритим небом при дорозі в невідомому колхозі (римую як Шекспір прям) в компанії людей, які за цю ніч стали майже рідними. І, звісно, ковбаса, порізана на табличці «Львів»…it’s so epic.

Ми припустили, що Дубно, мабуть, ще не бачило таких неординарних мандрівників. Але помилились: на дорожньому знаці вже красувався динамівський стікер. З цікавого тут був пам’ятник літаку, телефонні будки, але особливо мою увагу привернуло це червоне відро.

Сидіти-творити бардак добре, але пора продовжувати справу і наша трійка знов розташувалась «вдольночнихдорог». Як не дивно, зупинилась перша ж машина, але довго радіти не довелось: по-перше, чоловічок там їхав явно не в гуморі і коли на питання «куди їдете», було буркнуто у відповідь «Додому!», на розмови вже нікого не тягнуло. А по-друге, провіз він нас хвилин 20 і зупинив в селі з грізною назвою Тараканів.

Ну круто тепер – звідси точно швидко не виїдемо. Тим не менш тут було дуже гарно і мальовничо: гарненький парк, доглянуті подвір’я, мажорні будиночки, курки бігають. Домовились на старість переїхати сюди жити.
А це місцева синичка, (хай і з дерева, та все ж), що побувала в шкірі динамівського фаната кілька хвилин і очевидно з фото, що була цим дуже горда.

Тим часом машини проїжджали і проїжджали, але це вже не були байдужі, як на Житомирській, водії – ці не ігнорили нас, а розводили руками, як наче вибачаючись, бо в когось не було місця, а хтось, очевидно прямував не на Львів. Вже було зовсім світло, а успіхи мізерні. Мало не застопили випадково дідка на велику, та він, на жаль, мило посміхаючись, відмовився від таких чудових супутниць.

Нарешті зупинився чоловічок, який, звісно, не такий був цікавий, як Рома-перший, дівчатам не сподобався, але я особисто йому була дуже вдячна, та й говорити вже багато не було сил, хотілось трохи подрімати, тому дещо мовчазний Юра-третій (який, до речі, прямував до Польщі через Львів) здався мені ідеальним варіантом на той час. Була можливість спостерігати пейзажі, що пропливали за вікном, ні на що не відволікаючись. Бо дивитись там дійсно було на що-це була справжня ранкова степова краса, тиша, якої іноді так не вистачає в мегаполісі. Навіть гори виднілись.
Так і під’їхали до Львова. Привіт, Бандерштате, я тут всьоме. Очам відкрилась живописна картина: три корови дружно щипали траву. Хмм, до цього місто поставало моїм очам як вулиці в бруківці і старі будинки, а тут на тобі, невідомий Львів. Дали одразу знати місцевим хто ми є, гучно зарядивши «А мы ехали» й наклеївши пару стікерів. Сіли в тралік, набитий бабусями, й поїхали в центр. По дорозі мені подали ідею хлопці-промоутери і я зі своєю стоповою табличкою «Львів» стала їх позаштатною колегою, пропонуючи перехожим «ЕЕЕкскурсії по Львоову!». Заїла просто ця фраза (так, як дівчат «па чом в адєсє рубероїд»). Але ніхто не хотів на ексрурсію, лише раз турісто поцікавились які розцінки. Ну нічого, всі великі люди починали з малих успіхів. Традиційно попрямували в Криївку. Там, як завжди, кілька компаній хохлів і одна навіть кротів. Р. захотіла пошикувати й замовила метрову ковбасу, а ми з К., як щирі українки-сало з картоплею.

Подружились з няшним офіціантом Льоліком, він навіть потім нам по узвару на шару приніс. Хоча цін на одеський рубероїд теж не знав. Потім ще до нас причепилась та сама компанія з кротів, які вже трохи підзарядились, і звали нас посидіти з ними, але ми, звичайно ж, відмовились, бо це ж були кроти, а я особисто ще не готова з ними дружбу дружити. На прощання ми сказали, що Динамо переможе, я принаймні в це вірила. На виході осідлали цей шикарний транспорт.

Після Криївки наша компанія випадково розділилась і до вечора не бачились. Я зустріла свою знайому з її подругою і ми пішли прогулюватись вулицями рідного мого Львова (в якому я мала б уже знати хоча б центр, але з моїм талантом все ще плутаюсь як дійти до В. Замку). Гарна погода була, якраз для прогулянок з львівським морозивом.

Ще кілька разів зустріли тих самих кротів, вони мене впізнали і знову звали з ними, але ми проігнорили. Ну це ж кроти. Найвеселіше було коли я зайшла в перехід купити собі шкарпетки, ця ж сама компашка знову нас помітила і стала спостерігати як міряємо шкарпетки ще й хотіли приміряти щось з жіночої білизни. Але продавщиці ця ідея не сподобалась. А шкода – я впевнена, їм би пасувало.
Площею Ринок прогулювались багато біло-синіх різного віку і статі (по ходу вже прибула фанка). А от на Високому Замку нікого з наших не було, так, лише школярі як завжди та інші туристи. Р. написала смску, що зараз гратимуть Карпати, але вже було пізно йти на матч. Нарешті в мене вийшли більш-менш нормальні фотки на ВЗ не з китайськими очима (бо завжди тут палить в очі сонце).

А взагалі мені вже стало нудно і хотілось після безсонної ночі залягти спати до матчу. Не було вже ніякого виїзного настрою, коли завжди твориш щось дурне і від цього кайфуєш. Тож, якби не вечірні пригоди, цей виїзд залишився б в пам’яті лише за рахунок дороги туди.
Ближче до матчу зустрілась зі своїм давнім львівським знайомим і ми неквапливо попрямували на стадіон. Неквапливо, поки мені не подзвонила Р. І тут я розумію що часу до матчу година, а пиляти до Львів-арени ще близько 40 хв. А я ще й без квитка: треба було якраз навпаки десь на годину раніше підійти щоб розвідати обстановку, як там можна вписатись. Пішли швидше, я вже з відчаю хотіла зловити якусь попутку що довезе нас ближче до стадіону, але не вдавалось. Автобуси, наповнені, проїжджали мимо. Врешті в один вскочили, хоч він не їхав прямо до ЛА, але хоча б вже ближче туди підвіз. На місці були за пів години до матчу. Прощаюсь з львів’янином під його запевнення, що ми програємо кротам і в мене не вийде пробратись на стадіон, та я звісно не слухала, він же завжди неправий). І тут почалось «біжи, Форест, біжи», я зі своїм масивним рюкзаком, табличкою та куртками обганяю всіх здивованих кузьмічів, що йшли врозвалочку, і просто не можу допустити думки, що не потраплю на матч і навіть що хоч трохи спізнюсь на перший тайм.
Р. вже чекала там, але через галас і натовп, я ніяк не могла її знайти. А час збігав. Нарешті знайшовшись, почали думати як мені краще пролізти. Через паркан не варіант: по-перше, там високо, по-друге, купа ментів стоїть. Якісь львів’яни теж шукали як вписатись і ми разом обдумували варіанти. Я ще погодила пошукала бариг з прийнятною ціною, але знайшла лише за 90 грн, а в мене десь так всього і залишилось. Тому нічого кращого не придумали, як щоб Р. пройшла через стюартів і скинула мені тікет зверху зі стіни. До того хлопці вже так робили. Я, перечекавши кілька нервових хвилин, благополучно його піймала. Менти, впевнена, це помітили і в якусь секунду мені здалось, що все пропало, бо хтось з них, дивлячись на мене, щось незрозуміле сказав, мені з переляку здалось щось накшталт «все одно не пройдеш» або «ану йди сюди». Та, на щастя, обійшлось і я пройшла. Але це була лише перша перешкода. Треба було обійти пів стадіону до нашого сектору і там на мене чекав турнікет, якого не обдуриш. Щей клята черга. В ті хвилини хотілось перестріляти всіх, хто приходить на стадіон за 5 хв до матчу. Але вони себе реабілітували тим, що пропустили дівчину, тобто мене, вперед. Звичайно ж, зрадник-турнікет засвітив червоним і стюарт мене «просвітив», що по цьому квитку вже пройшли. Я сказала, що купила такий в бариг, віддала за це свої гроші, тож не пустити мене не можна. А він мені сказав вийти з черги і почекати, бо все одно мене турнікет не пустить. До матчу хвилини 4, тому це явно не входило в мої плани. Почала сперечатись щоб впустив як хоче, бо мені не можна запізнюватись. Мене виручив чоловік ззаду, що не хотів гаяти час щоб чекати поки ми зі стюартом вирішимо цю дилему і запропонував пролізти разом по його квитку. Ффух, влізли, пройшли. Подякувала чоловіку, побігла шукати Р. Здавалось всі перешкоди вже позаду. Та квиток виявився не на наш ультрас, а на сусідній. Це шок. Бо наш був перегороджений сіткою, яку охороняли стюарти. Можна було лежачи пролізти під нею внизу сектора, як зробив це чоловік перед нами. Але стюарт рішуче застеріг нас це робити. Та й мене лякала така перспектива, тим паче одяг не дуже для цього підходящий. Матч вже розпочався, ми пропустили такий близький нам цього дня найбільше заряд «А мы ехали» і поки шукали запасні варіанти як пролізти на свій же сектор, лунає гімн. На хвилину полишили спроби і на повний голос співаємо зі всіма. Після я помічаю, що з самого верху сектора відстань між сіткою і низом більша, можна пройти, нагнувшись. Біжимо туди. Там злі стюарти не пускають попри всі вмовляння. Це то їх робота, але ж не змиритись нам, що ми, подолавши скільки всього, зараз залишимось підтримувати команду поза нашим сектором. Попросили показати якісь документи, що підтверджують, що ми з Києва приїхали, а не львів янки, які просто захотіли на шару пройти. Думали вистачить абонів, але виявляється цього мало. Пфф, логічно, ми львів’янки, що їздимо щовихідних на матчі Динамо, ну а що. Я вже зла, як чорт, що, замість того, щоб дивитись гру і шизити, втрачаю час на переговори з цима ідіотами. Що якась кузьма зараз там і їм це все дісталось на тарілочці з блакитним обрамленням, а ми маємо стояти під сіткою як хто зна хто. Збираюсь вже знайти в глибинах свого бездонного рюкзака паспорт з клятою київською пропискою, але прекрасний стюарт просить нас показати паспорти своєму колезі знизу, з яким ми вже поспілкувались до того і повертатись до нього (плюс знову ж таки втрачати час) прямо горіли бажанням. Тому вже психонули і я говорю Р. «Пох вже, лізь» і ми просто, забивши на крики стюартів позаду, нагнулись і пролазили. Вони ще намагались мене піймати і в якийсь момент, коли до мене ззаду торкнулась рука, подумала, що мене зараз просто вишвирнуть з сектору, тоді, як Р., що йшла попереду, вже благополучно пройшла. Але ця рука навпаки мене легенько підштовхнула вперед типу проходь вже, я наче тебе намагався піймати й не зміг. Й на тому спасибі, просто варто ото було нас так затримувати з тима паспортами і дурними розмовами.
Ми на секторі!!!! Я на Львів-арені на матчі з кротами і ми це зробили!!! Р. тисне мені руку зі словами «Вітаю, ми пробили виїзд». Проста фраза, але скільки в ній ховалось емоцій, яких просто неможливо зараз передати. Так само багато в цьому фото: один на двох виїзд, один на двох квиток, одна любов-одна команда))

На полі тим часом гра була в цілому рівна. Обмінювались ударами, нереалізованими моментами. СаШо мав кілька хороших сейвів, але й ворота П’ятова також не піддавались. Кроти грали грубо, і, як завжди, показували балет. Отримав лише жовту мій «улюбленець» адріано, хоча його взагалі видалити можна було, фол був умисний і гра явно не в м’яч. Та він сам показав себе посміховиськом – промазав з 5 метрів. І пенальті в моменті з Сидорчуком, про яке так нили після матчу кроти, дуже слабко тягнуло на пенальті, його міг поставити лише хтось типу Швецова чи Вакса. Сподобався в цій грі наш «гладіатор» Женя Хачеріді, що не спав і добре відіграв у захисті. Гусєва на заміні зустрічав весь стадіон, але, на жаль, і він не зміг подарувати киянам перевагу. Матч взагалі був нервовий з постійними перепалками гравців. Але ж це кроти, а з ними по-іншому ніяк. У підсумку нульова нічия, хоча з такого виїзду хотілось привезти перемогу. Ну кроти все ж свіжіші були, хоча й від динамівців хотілось бачити цікавішу гру. Але й такий рахунок прийнятний, і ми без малого чемпіони))
А підтримка стадіону і наш ультрас були дуже потужні. Так Динамо навіть на Олімпійському не підтримували, як у братньому Львові. Порадувала «коаліція» WBC з Родичами, синхронна і злажена сумісна шиза.

Хоча багато й випадкових людей було, але це природньо в таких матчах і, якщо вони поводять себе нормально, то нічого проти не маю. Але нормально себе поводили не всі, дехто нахабно курив і по-хамськи себе поводив, за що отримав по заслузі від наших хлопців. Правильно зробили. Піро-шоу було фантастичним, лише трохи боялась за своє волосся і за нього боялась не лише я (хтось зверху дбайливо накрив його розою, ахах).
Р. зафоткала мене на фоні волшебства).

Ще кілька слів про Арену: тільки тут тупо весь стадіон стрибає під “хто не скаче”. І всі однозначно підтримують Динамо. Послухали, мабуть, папочку-Гладіка на відео з його прямим натяком)) Отакий-то «домашній» матч кротів. З десятого разу дійшла до донеччан наша перекличка, до якої вже звикли, наче ніякої ворожнечі й не було. Для мене залишилось загадкою якого макара Закарпаття підтримує кротів (там такий банер був). Здивувало.
Ну і все, матч закінчено, виїзд пробито. Але пригоди не закінчились. Адже нам з Р. ще треба було вписатись в фанку або придумати щось інше, якщо не вийде. Можна було залишитись гуляти на ніч, піти в Старгород, куди звав Д.-львів’янин, та бажано було бути в понеділок вдома. Впихнулись в тралік разом зі знайомими хлопцями Р. і К., яка нарешті приєдналась до нас разом з двома дівчатами, з якими я гуляла вдень по Львову. В траліку розговорились з одним з хлопців, про якого я ніяк не могла повірити, що львів’янин. Той подарував мені файну зелену футболку на пам ять. Так і приїхали. До вокзалу ще треба було пройтись нічним старим містом і ми йшли, задумавшись кожен про своє і наспівуючи «Идет фанат по городу, по незнакомой улице».
Ми на вокзалі. Багато хто вписувався в фанку, але багатьох знайомих обличч тут не було. До нас прибився один молодий-зелений-шістнадцятирічний, хоча мав свою компанію (пару стікерів цієї фірми намутила, які давно хотіла собі). Прибув поїзд і перші «безквиткові пасажири» пройшли без проблем, а далі вже провідниця доречно підмітила, що нас більше, ніж треба. Кеп. Але так-сяк зайшли. Кузьмічів ще не було, мабуть, насолоджувались останніми хвилинами у Львові, і ми спокійно посідали на їх місця. Вже навіть домовлялись, що будемо спати по двоє на полці, якщо ніхто так і не зайде. Але вони звісно ж прийшли і почали качати права щоб ми забирались з їх місць і речі свої теж забирали. Як же мене це роздратувало. Скористались халявою за 50 грн ,особливо не напрягаючись, щоб чисто погуляти по Львову (просто дивлячись на деяких, особливо дівчат, великі сумніви викликало, що вони їхали дивитись футбол і підтримувати Динамо), ще й щось цвірінчать – навіть посидіти з ними-царями поруч не можна. Але один хлопець з наших всіх заспокоїв і сказав лізти на треті полки, це все ж таки їх місця і ми не маємо право їх займати. Він то правий, але ж їм нічого б не сталось, якби ми трохи посиділи поруч з ними і рюкзаки ті особливо не заважали. Добре, чорт з ними, але (хоч це може й дещо пафосно прозвучить) тут я усвідомила настільки все таки велика різниця між ультрас та кузьмою і як мене нудить від деяких їх типових представників.
Згодом всі позалазили на треті полиці, в тому числі й Р., залишилось лиш одне вільне місце на 3й боковій біля туалету, найкозирніше. Але я не хотіла туди залазити і дрімала біля сплячих на нижніх, обіпершись на руки. Мені казали пошукати в інших вагонах третю, але мені не хотілось нікуди переходити. Врешті-решт все таки набридло так сидіти, тим паче була дуже стомлена, тому я все таки пішла до того самого останнього вільного третього поверху. Закинула туди рюкзак і тут збоку мовив до мене товариш кузьміч з питанням чи я реально збираюсь туди лізти. Ні блін, шуткі шучу. І тут маленький інцидент, за який мені досі соромно. Товариш запропонував лягти до нього, він поводитиметься нормально. Не знаю чому я погодилась, напевно тому що страшно було лізти на 3ю, а втома просто вимкнула мозг. Думала може вийде якось прилягти щоб не стикатись з ним, але це не вийшло, мені стало гидко, вже через хвилину подумала нуйогонафіг і прожогом заскочила на третю (в мене навіть на другу так швидко не виходило, згадуючи Луцьк). Фуфуфу, це ж треба було так…Той ще потім кілька раз вмовляв повернутись, але нуйогонафіг(2).
Пару годин проїхала на 3й і скажу що злазити з неї було просто анріал. Цілу стратегію треба будувати. Решту ночі провела, тулившись по різних нижніх, там, де більш-менш було трохи місця (більшість часу на полці біля маленького кругленького дяді, де місця було найбільше. Окрестила його Царем, бо їхав як на перині з постіллю і всіма почестями). Ніч була коротше жахлива і я, звісно ж, зовсім не виспалась.
Вранці поїли залишки припасів з Р. на столику Царя, який всім казав «Добрий ранок» і я мріяла швидше вже опинитись дома, про душ і сон. На пару знову вирішила не йти, яка там пара. А хтось з хлопців поруч, мабуть, і радий був би піти на пару, але вже пізно-мені надовго ця фраза запам’ятається: «Вася, погнали на учебу? А, тебя уже выгнали..» І сміх, і гріх.
Ми на Петрівці. Там ще мене розсмішили люди з фразою «Сфоткай меня на фоне фанатов». Ну і все, кінець виїзду, який я вже охрестила найекстримальнішим. Дякую тобі, Р., за нього, сподіваюсь ще повторимо. Ну і всім іншим, хто був в моєму тринадцятому. Фанатійте за Динамо і катайте, катайте, катайте… справжній фанат пізнається на виїзді.
Ще кілька фото:

десь у Дубно

Родичі психонули

Завербувала кумира дитинства

а це кумир К., що не знає по чому в Одесі рубероїд

бро катав виїзд зі мною

Криївка надихає

“Вітаю, ми пробили виїзд”

Добро пожаловать на Eto-ya.com. Это ваша первая запись. Её можно отредактировать, удалить или сделать видимой только вам, а затем наполняйте свой сайт!

Вы можете создавать свой сайт в виде блога (дневника, журнала — при этом записи располагаются по дате создания — самые новые выше, их можно группировать по рубрикам или назначить им метки), или как совокупность страниц — без отметки даты, или то и другое. Можно вставлять картинки, закачивая их с своего компьютера или добавив тэг изображения и т.д. При помощи плагинов можно расширить возможности сайта, например, встраивать видео, музыку, создать опрос или анкету.

Если у вас уже есть блог где-либо в другом сервисе, вы можете перенести записи из него в ваш блог в Eto-ya.com через “Инструменты” — “Импорт” при помощи файла экспорта или любого файла формата RSS 2.0.

На вашей начальной странице, по умолчанию, отображается несколько последних записей. Если вам нужно, чтобы на начальной странице была постоянная информация, то можно назначить одну из страниц в качестве начальной.

Удачи!