Ох, нарешті виїзд до Дніпра, бо Туманова майже 5 місяців не була вдома, і їхати туди без приводу – зараз розкіш через нестачу часу. Беру квиток, щоб приїхати на день раніше матчу, хоч трохи побути з сім’єю й зустрітись із подругами. Раз на 5 місяців можна побути мажором, тому ми з малим, якого треба закинути до бабці, їдемо на Інтерсіті – крута штука для тих, кому бракує часу.

малий вальяжний пасажир

Не буду розписувати, як мене, «страшенно худу» відкормлювали вдома і яка я рада була посидіти хоч півтори години зі старими подругами…Але погода явно не радувала. Я набрала з собою літнього одягу, включно з улюбленими шортами для футболу. І могла б повторитися ситуація з Луцька, якби не виручила моя Оленка з Дрездена й не позичила штани. (Дуже тобі дякую, бо пропала б).

Отак я поїхала з Дніпродзержинська, а тепер відвідала вже Кам’янське. В обід собака до Дніпра. МС уже приїхала, вони з нашим спільним  місцевим другом В-дом мали під’їхати трохи пізніше. На вокзалі зустрічаюсь із Яною-дніпрянкою, востаннє бачились ще взимку. Коли збираємось усі четверо, завалюємося в ПХ, бо погода-осєнь не викликала бажання бродити містом. Отак під теплі розмови, обмін новинами й варенички вбили пару годин. А, і знайомтесь: це наш чарівний круасан, талісман цього виїзду (так, який же звіт без наркоманських відступів).

Потім все ж таки їдемо до парку Глоби. Сумувала за ним. Традицію подорожувати уточками довелося порушити, бо погода погрожувала ймовірністю «шторму»)). Але знайшли альтернативу й принесли вже справжнім уточкам – нашим ідолам жертву у вигляді хліба. Але МС дуже боялась, що ми їх «перекормимо й вони здохнуть». Веселий народ, ці водоплавающіє птіци, добряче підійняли настрій.

Ще подурачились у парку, потанцювали, МС «осідлала» разу з третього пам’ятник козаку заради бомбєзного фото, і ми попрямували на «Метеор».

Квитки продавали по 15. Зустріли Р-му, яка планувала вписуватись. Але ми в цьому сенсу не бачили, ціна не захмарна й не варта ризику, та й квиток для колекції все ж потрібен. Шмону по суті й не було, тобто він був якимось дивним – дєвачка глянула лише маленьке відділення мого рюкзака, була трохи обєскуражена деякими речами там («Стєсняюсь спрасіть, зачєм вам плойка?» Звісно, припікати тобі язика, щоб дурних питань не ставила). Ну, коротше, можна було хоч 10 фаєрів пронести. Отже, ми на секторі. Людей мало поки, але, як потім стало відомо, хохлів не пропускали стюарди з безглуздих причин, але хлопці довели, що з киянами так не варто чинити, і веселою ватагою прорвались на стадіон.

Ми ж, радіючи, що нарешті зібрались тут разом (давно таки не бачились), чекаємо на матч.

Дехто з МД, намагається потравити з мого філфаку й Драгопеду, але я тут різко стаю патріотом свого універу й стою на своєму, що він крутіший за всі. Ахахах, нуну. Матч починається. Динамо динамічної гри не показує і, як наслідок, першим пропускає гол. Дежавю минулого року. Радіють сталевари, кількість яких помітно виросла, порівняно з друголіговими часами, коли я декілька разів відвідувала матчі. І заряди змінились через зміну назви міста.

У другому таймі Сталь залишається вдесятьох. Ми скористаємось чисельною перевагою й таки відіграємось. 1:2. На секторі буде треш – зі споука стягуватимуть кросівки й викидатимуть за паркан, він заряджатиме в шкарпетках, але й так це непогано виходитиме – шиза та піро на рівні. Фінальний свисток. Перемога, хоч і непереконлива. Дежавю минулого року (2). Я ще всупереч своїй «любові» до фотосесій на секторі прошу В-да зробити пару фото на прохання однієї милої людини, і ми прямуємо на вихід.

Прощаємось із місцевими друзями та Р-мою. На нас із МС чекає непроста нічка. Переді мною стоїть завдання встигнути на роботу на 9, МС теж треба бути зранку біля робочого компа.

Стартуємо близько 23ї. «Фартить» на різних похабників, що пропонують покататися містом. Також фартить на “жигулі”, але моя реакція на цю марку консервних банок після стопу зі Львова супроводжується сіпанням ока. …Нарешті хоч якийсь успіх, і ми зупиняємо фуру “Сільпо”. Але після двоххвилинних перемовин дядя відмовляється брати двох. Місце дійсно одне, але когось можна було б вписати на підлогу чи ще кудись. “Я ж нє посажу вас на майо мєсто”…а міг би, тоді збувся б мій сон у першому класі, де я була водієм фури. Далі з пів години безуспішних спроб виїхати з цієї с.. (та ні ж, наче) …Дніпра. Потім усе таки фортуна над нами змилувалась, і зупиняємо чоловіка, який, потім виявилось, служить в АТО. Говорив, що в Дніпрі не дуже прийнято підбирати стоперів, що ми ризикові. Не новина. Вивіз нас на дорогу до Києва, хоча сам їхав не в тому напрямку. Зупиняє на заправці, і ми, вдячні, виходимо далі випробовувати вдачу. Траса не дуже “рибна”, до того ж темно. Я вже зневірилась у тому, що встигну потрапити на роботу. Набирає В-рон, питає, чи я в Дрездені, бо його подругу виписали з потяга. Але, на жаль, я зараз не там, а вдоль начних дарог з падругай днєй маіх сурових. Згодом таки трохи щастить-зупинився якийсь молодик…далі в мене провал у пам’яті; записано зі слів МС, що я з ним говорила про Дрезден, що він охарактеризував нас епітетом “сумасшедшиє…но ето как би комплімєнт”, був здивований, що ми їдемо аж на Київ, думав в якесь ближнє село. І висадив на заправці, де було також темно. Дякую, МС, що доповнила, бо мій старечий мозок не завжди може згадати події місячної давнини. Отже, як вже зрозуміли, від Дніпра ми сильно далеко не від’їхали. А наступною була фура. Звісно ж, куди без фури, це наш із МС традиційний транспорт. Чоловічок там був цікавий, розповідав різноманітні історії на кшталт того, як він підбирав мужчінку в післяноворічний мороз і тд. Але більшість історій випали на вуха МС, бо мене захопив Марфєй, проснулась, коли вже майже під’їжджали…ні, не до Києва, це було б занадто просто. Водій (Паша, якщо що) проінструктував нас, що висадить на посту, де зупинятимуть машини, які точно їхатимуть на Київ, щоб ми просили ментів змушувати водіїв нас підібрати. На ділі виявилось, що пост пустий і наші справи трохи погані. Локація-між Решетилівкою й Кобиляками. Ми такі не одні: за кілька кроків стоїть стрьомний лисий чоловічок, схожий мені на якогось палача, до того ж із чємаданом. За хвилин десять підходить ще й жіночка, яка привіталася з нами “добрий вєчєр”, наче ми тут на якомусь світському заході зібрались. Місце було, м’яко кажучи, невдалим, оскільки машини або звертали вправо на Полтаву, або вліво – на Кіровоград. Прямо, на Київ, їхала приблизно одна на десять машин. І ті на нас жодної уваги. Більш за все дратували машини, що сповільнювали хід біля нас, а потім проїжджали. Одна з таких (фура) вже зупинилася за кроків 10 від нас, але потім поїхала. Як ми вирішили, виною цьому був “палач”, який і так мав зовнішність далеку від одуванчика, та ще й вистрибував у божевільному танці, коли хтось проїжджав. Ми вже починали його ненавидіти. Тим часом першою забирають жіночку, потім знов до нас зупиняється фура, але після двоххвилинних роздумів водій відмовляється брати двох і…підбирає “палача”. Ну, круто тепер. Ритуальні танці посприяли. Злі, потихенько втрачаючи надію, уже роздумуємо над тим, щоб поїхати через Кіровоград. Встигнути на роботу вже й не сподіваюся. Але в момент зневіри біля нас паркується мікроавтобус із компанією хлопців, на вигляд адекватних, що, до того ж, прямують прямо на Київ. Ну, нарешті, удача повернула свою філейну частину від нас в інший бік. Компанія виявилась веселою, розпитувала в нас, хто ми, що ми, потім “просвітила”, що Динамо купило матч за 100 тис., а мала б виграти Сталь. Аа, ну так. Зізнаємося із МС, що це зробили ми. Тому й на квитки на потяг грошей не залишилось, змушені добиратись стопом. І взагалі, ми так за кожен матч рєшаєм, але для деяких наших скромних статків замало, а на ЛЧ взагалі ціни космічні, домовитись не вдалося – в Наполі хотіли захмарну суму. Тому, колєги, хто скільки може, благодійний внесок у фонд Вайт Даку заради наступної перемоги.

З компашкою ми намагались говорити, поки могли, але потім сили нас покинули, і ми таки дружно вимкнулись на деякий час. Просинаємось уже недалеко від Києва. Ще й знову фартить – на роботу хлопцям потрібно якраз на Шулявку, де працюю і я. Прибуваємо о 7 годині, ще є час навіть з’їздити на вокзал в “душ”. Отак і закінчується цей виїзд, що залишиться в пам’яті як такий, у якому доводилось понервувати на початку, але потім радіти хепі енду (як у матчі, так і в шляху назад). Дякую, МС, що ми ділили ці пригоди на двох, і друзям, які були в цьому виїзді.

Катайте за Динамо, долайте кілометри та перешкоди, купуйте матчі, радійте перемогам.

Без будь-яких обговорень за пару тижнів до того було вирішено добиратись стопом. Нарешті їхала з МС, навіть Д-а мала бути, хоча багатенько знайомих не пробивали цей виїзд. Ще в Одесі Б-н, якого ми за проживання в легендарному районі прозвали Борщагою (далі-Б-га), сказав, що пробиватиме наступний стоп з нами, і таки дотримав слова. Хоча сама я вирішила точно, що їду, в останній день перед виїздом, бо знов обставини перешкоджали.

Тож все добре, традиційно після 22-ї стартуємо на Житомирській. Були деякі сумніви, що трьох не візьмуть, і перша фура з якимись на вигляд похабниками таки дійсно «не захотіла» брати хлопця. Недалеко від нас стопила компашка невідомих мені хлопців-хохлів, не дуже, мабуть, досвідчених стоперів, судячи з поведінки. А так наших, на диво, більше на трасі нікого не було. Отже, постояли з пів години і нас забирає знову ж таки фура. Водію, видно, хотілось поговорити, щоб не заснути, та й ми з МС були не проти – на мене взагалі дорогою вперед нападає неадекватна балакучість. Поки ще повні сил, не хочеться спати, – можна насолоджуватися нічною дорогою, нічними вогнями і колоритними назвами населених пунктів, як от «Хренів». Тому нудно не було. Під ранок десь за Рівним стали поспати  кілька годин.

У Львові були майже об 11. Пошукали поруч з Епіцентром якусь кафешку, але нормального нічого не було, зате охоронець вирішив подивитись наші рюкзаки під приводом, що їх ми мали залишити в камерах схову. МС вирішила його проконсультувати, що це має право робити лише жінка, на що він пригрозив поліцією. Пфф, та добре. Ну показали…І варто було голову морочити, щоб одним оком лише глянути вміст?..

варіант для шляху назад)

Потім попрямували до центру. Вже було досить спекотно ,тому ні про які Високі Замки чи ратуші мови не йшло – преспектива піднятись 100500ма сходами не приваблювала. Простирчали в Маці деякий час, де мене здивувала відсутність хохлів, які зазвичай окупують його. Зате після чергового приколу над Борщагою, до нас на знайоме слово підбігла землячка нашого Б-ги, яка виявилась навіть із тієї ж вулиці.

Далі пішли бродити Львовом, на ходу придумуючи й наспівуючи заряди про Хренів (надто вже припала до душі назва) типу «Єсть команда хрєнов, за нєйо болєєм ми», також ми з Б-гою як фанати «Фіксиків» ще й наспівували з них саундтреки. Заглянули ще в милий магазинчик іграшок “Коняка”, де було багато чого цікавого, але Фіксиків та Смішариків, на жаль, не знайшлось((.

Пасує…)

Вай Дак знайшли “свої” шапки) хоча в них нормально не сфоткаєшся

На шляху трапилась точка свідків Єгови, і я вирішила згадати виїзд у Запоріжжя й прихопити собі їх творчий доробок «Пробудітєсь», там бува веселі речі пишуть. Б-га вирішив приміряти на себе роль представника Царства Єгови й опитати зустрічних по питаннях у заголовках (щось накшталт «Чи вірите Ви, що людина потрапить на небо?»). Головне, люди таки велись на це й культурно посилали його як істинного єговіста. Я теж наважилась (прямо під душевні муки, бо не найпідходяща роль для мене) заради «тварі бардак, ми здєсь проєздом» причепитись до мужчинчика й поцікавитись, що він знає про Свідків Єгови, нащо той обізвав їх космонавтами. Я погодилась.

Згодом повернулись до центру й зробили привал у парку біля оперного театру , де було добре повалятись на травичці, щоправда іноді нас трохи лякав цей хлопчик-дементор (якого я спочатку прийняла за дівчинку, ми навіть сперечались через це з МС та Б-гою, і вони виявились праві).

мешканці Борщаги теж читають книги)

З Д-ою ми домовились зустрітись перед матчем, а до нас тим часом підійшов Д-сік зі Львова зі своєю дівчиною. Пішли ще посидіти, підзарядити телефони до «Час поїсти». Але це був скоріш час сварок із Б-гою, якому ми обіцяли стоп назад у гордій самотності.

Настав час їхати на матч . Автобус, яким ми добирались, дозволив на пів години відчути себе в пеклі – душно, спекотно і людей, як у консервній банці. Ми з МС дійшли висновку, що, крім Одеси, виїзди влітку – то взагалі не дуже круто.

Нарешті дісталися на місце, отримали свої шарові квитки й пішли на сектор. Шмон слабенький, але, як завжди тут, у двох «пунктах». Людей на секторі зібралось не надто багато, але побільше, ніж буває в нас на «рядових» домашках. Та й виїзна шиза зараз (не лише в цьому матчі) звучить живіше й потужніше, ніж на «нецікавих», але домашніх іграх.

Дуже раді були бачити Д-у – вперше за кілька місяців. Обмінялись основними новинами й планами на майбутні поїздки.

Стартовий свисток. Динамо мало перевагу у володінні м’ячем, але скористалось нею не одразу, й перший момент створили Карпати, яких вели вперед Завжди вірні – як на мене, кращий за шизою движ України. Налякало трохи падіння Шовковського, але через хвилин 5 СаШо повернувся до гри. Все добре.

Вже незабаром Ярмоленко відкрив рахунок і надалі ми мали повну перевагу в грі: Карпати йшли вперед лише за рахунок контратак. Другий тайм це підтвердив, і наш лідер робить дубль. Піро, пісні, обійми, «танцуют всє». Перекличка секторів, «Червона рута»…все майже так само емоційно, як було кілька років тому. Ех, ностальгія.

Що ж, 0:2, перемога наша, команда дякує нам, ми дякуємо команді. Динамо набирає обертів і, сподіваємось, продовжить чемпіонську серію.

Затарившись в Ашані (хтось заплативши, хтось просто затарившись), знаходимо Б-гу і прямуємо на стоп додому. Завжди терпіти не могла Львів-арену за її розташування, але зараз це було нам на руку: траса поруч, і ми були раді, що не доведеться зараз пхатися в таку спеку в маршрутку-велику собачу будку, вщент набиту людьми.

З «конкуренції» лише дві хохлушки, яких скоро забрали. Ми ще деякий час постояли. Хтось не хотів брати з Б-гою, хтось сповільнював хід і проїжджав потім мимо. Одні з таких проїхали повз і зупинились дещо далі. Поки ми думали, чи то нам, і чи бігти, в них ззаду врізалась інша машина. Наче, нічого серйозного, але водії були змушені стояти й чекати поліцію. От тобі й на, через нас уже й ДТП стаються.

Хвилин через 10 потому зупиняється «опель» із польськими номерами. Водій запитав, чому ми не їдемо потягом, поглядаючи на нас якось підозріло. Але потім підійшов Б-га (який до того дрімав при дорозі) і, як не дивно, водій одразу погодився взяти трьох, потім пояснивши це тим, що «хлопчик вселяє більше довіри». Хмм.

Задоволені, помчали до Києва. Поспати, щоправда, не сильно вдалось – боліла спина, але радувало, що приїдемо рано.

У Києві були за пів години до відкриття метро. Прощаємось із Б-гою, бо в легендарний район метро ж не їде. Я встигаю перед роботою навіть заїхати до себе (згадується напис на стінах в Олександрії «Душ, я иду!») Із натовпом бабок із тачками заходимо в перше метро й, стомлені, їдемо додому. Я навіть встигаю на роботу (що дивно, бо у звичайні дні кожного дня запізнююсь, хах), де весь день відчуваю себе лінивцем із Зоотрополіса.

На цьому все. Дякую тим, хто був у цьому виїзді і на цьому виїзді, а тим, хто ще (раптом) не відчув цього…чувакии, катайте за Динамо, не будьте кузьмою)) До зустрічі у Дніпрі, до нових перемог і нових пригод.))

З-поміж усіх “футбольних” міст це було одне з двох, у якому мене ще не було. Тому їхати чи ні – питання не стояло, до того ж я люблю “маленькі” виїзди, вони найатмосферніші. І нікого зайвого.

Їхати мала з А-ною й, коли зібрались купувати квитки, прямих уже не залишилось. Тому спочатку взяли квитки з БЦ до Шевченка, потім звідти планували собаками. Увечері перед собакою до БЦ мене обрадувала А-на, що не їде, і я вже мимоволі задумалась, чи й самій не залишитись вдома. Але Ж-к пропонував вписатись до них у тягу зранку наступного дня. Це був цілком прийнятний варіант, але вирішила все ж заглянути, чи не з’явилися раптом прямі квитки з БЦ до Олександрії. Несподівано їх виявилося валом. Пишу А-ні, що їду міняти квиток, і вона вирішує все ж їхати також.

Наступного ранку А-на з хлопцями не встигає на приміський до БЦ, тому я сідаю сама, а вона зі своїми двома друзями заходить потім на Караваєвих Дачах у інший вагон, бо мій був переповнений бабусями з сумками й іншим контингентом. Так от весело проїхала половину дороги, поки не набрав Ж-к і не вмовив переходити до них у вагон. Тому залишок дороги провела в компанії “Солянки”, де мене пригостили яблучком і фірмовими стікерами, які хлопці дають лише “з 20-го виїзду”, ахах. Якраз перетнула “межу”.

У БЦ зустрічаюсь з А-ною й двома хлопцями – Д-ою і С-им. В очікуванні потяга бродили привокзальною територією, придивившись собі в секонді рожеву штучнохутряну кофтинку й піжамку зі (здається) ведмедиками. Були б дуже фешн. Ще наткнулись на таку веселу річ, як поліцейський “бобік”, і зробили таке фото.

Квитки на потяг були в сусідні вагони, тому я прийшла на деякий час до своїх. Половину їх вагона складали військові, що повертались із АТО. З тими, які їхали в сусідньому купе, ми розговорились. Один із них був мером якоїсь там Миколаївки й (!) клав гроші зі своєї кишені на розвиток села. Похвально, і, я би сказала, дуже оригінально. Інший був моїм земляком із Дрездена. Запрошували спробувати сухий пайок, яким їх годують в армії. Виявилось не так уже й огидно, але постійно харчуватись подібним – то важко.

Запам’яталось також, як комусь із них прийшла смска, що є з/п…аж цілих 9 грн 36 коп. Так що хлопці зібрались по приїзду нормально на неї відгуляти. Ну й ось таку вишиванку один купив, щоб мама вдома зацінила, який файний парубок приїхав.

Подальша дорога була без пригод, я пішла до себе у вагон спати.

От ми й в Олександрії. Одразу почався флешмоб фоток вокзалу – багато хто, мабуть, теж приїхав сюди вперше.

Прямуємо гуляти містечком. Скажу так: нічого особливого. Культурних закладів майже немає, будинки траплялись лише дво- та триповерхові. Не могла не сфоткатись біля цього закладу.

давольний кітайскій рєбьонак

Запам’ятались оригінальні написи на будинках типу “Душ, я иду!” й подібні. Звісно, зустріли знайомих хохлів (на цьому матчі очікувався аншлаг), у тому числі й Р-у. .Перед футболом ще посиділи в дворах, трохи намочившись під дощем.

Стадіон “Ніка” був новим і гарним, з яскравим графіті поруч.

Тікети видавали безкоштовно й моя колекція поповнилась новим стадіоном. Перевірка була “контрасною”: когось пролапували до нижньої білизни, когось узагалі без уваги. Я ввійшла до числа другої групи, а А-ні “пощастило” і її просканували до нитки, що тривало хв 20, мабуть. Вже й матч почався, а ми ще не на секторі.

Як і очікувалось, “біло-синіх” приїхало чимало, аж тіснувато було. Хорошу шизу створили, піро зі стробами запалили й очікувано Динамо перемогло 0:2, хоча й Олександрія слабкою не виглядала.

дещо ідіотська фотка)

Наступного дня мені треба було до 8ї бути в Києві, тому ще раніше купила собі нормальний квиток на прямий потяг, тому доїхала з комфортом.
Виїзд коротше не з яскравих, але звіт має бути для архіву.

На цьому все. Катайте виїзди, і не лише до “цікавих міст”, адже великі й не дуже перемоги-наша спільна справа. Дякую тим, хто був поряд.

І знову Львів. Але цього разу туди тягнуло, як наче вперше: нарешті виїзд після міжсезоння – раз, і просто бажання втекти кудись подалі – два. А старе місто – ідеальний для цього варіант. Довго не радились як їхати, бо стоп до Львова – це вже як традиція. І ми з МС, обидві втомені життям, із нетерпінням чекали нагоди якнайшвидше звалити кудись подалі. Прихопивши теж уже традиційні оладки й бутербродну вежу, близько 23ї стартуємо на Житомирській. Згадували попередній наш спільний фартовий стоп і молились, щоб цього разу теж усе вийшло нормально, бо я чомусь трохи хвилювалась. Навіть ножика в друга позичила. Але дарма. Знову через пів години нам щастить, і поки робимо фотку з табличкою для звіту, тормозить фура, що курсує прямо до Львова. Чи не дежавю?

Наша фура на задньому плані чекає поки сфоткаємось, ахах

Але водії виявились не такими цікавими, як минулого разу. Поганий сон, мабуть, давався взнаки, бо здебільшого їхали мовчки, а я намагалась якось зав’язати розмову, тому несла всяку ахінею (типу «а шо то за знак такий із хмаркою..а зі сніжинкою?»), лиш би не мовчати, бо то якось невесело. Ото й усі пригоди в дорозі…спокійно докотились до Львова під ранок.

світає…до Львова фура під’їжджає

Поїхали до центру побродити вуличками, сфоткатись із королем Данилом (бо, по секрету кажучи, це альтер-его МС. Чому? То вже таємниця Вайт-даку, ахах. Але я вирішила й собі замутити подібне поганяло. Фантазії на більше, ніж «лорд Славік» не вистачило. Аймсорі за наркоманський ліричний відступ). Прогулюючись, наткнулись на банду туристів із Києва  (Х-в, С-йс і всєвсєвсє), взяла стікерів, зробили пару фоток і пішли далі знищувати оладки на лавці під здивовані (мабуть, голодні) погляди перехожих. А так, незважаючи на дощик, добре було гуляти вже напіврідним містом і навіть хотілось залишитись тут ще на пару днів, що зі мною рідко буває. Зі львів’янином Д-ком вкотре не вийшло здибатись, але здибались зі ще однією кієвотурісто А-ною, зависаючи в Маці.

“На розі” – поняття двозначне))

Дев’ять поїздок поспіль хотілося відвідати Личаківський цвинтар, але пощастило лише цього разу й ми, намотавши круга, все ж таки туди дістались. Квитки, до речі, платні. Але цікаво, як туди родичі померлих заходять?..За фотозйомку теж окрема плата, але пфф..за мною що наглядач ходитиме? Цікава логіка просто.

Проте, як би це дивно не звучало, мене просто зачаровують такі місця. Старі пам’ятники у вигляді янголів та інших помпезних скульптур, один навіть у формі підпису померлого й навіть гробниці – все це заворожувало своєю сумною красою. У таких місцях багато говорити не хочеться, тому ми з МС просто мовчки «прогулювались» рядами, кожна думаючи про щось своє. Зацікавив «відділ» загиблих з УПА – саме тут витав незламний дух галицьких повстанців. Довго можна говорити про свої враження, але не вистачить звіту на всі деталі.

пам’ятник видатному Каменяру

тут дуже “популярні” гробниці, або, як там написано “гробівниці”

Пора вже було добиратися в сраку міста, ой, тобто до «Львів-арени». Спочатку сіли в якусь маршрутку, яка поїхала десятою дорогою й був такий ризик не встигнути на матч. Але потім вчасно перебігли до халявного транспорту на «Ашан» і приїхали до «Л-а» впритул до початку гри, тому довелось, як часто це останнім часом буває, поспіхом бігти до стадіону, перемісивши дорогою всю багнюку і згадавши мимовільно всі відомі мені нецензурні вирази. Вместе весело шагать по болотам, щоб їх шляк трафив, як у Львові кажуть.

Шмон слабенький, але (що для нас було катастрофою, бо потяг за годину з чимось після матчу) необхідно було залишати рюкзаки. Ні на які перемовини стюарди не велись. Тому треба було думати що з цим робити, бо з натовпом і переповненими вщент маршрутками після футболу ми точно не встигнемо домчатися до потяга на вокзал. Але це все потім.

Атмосфера була шикарною, рідко на якій домашці буває така душевна шиза й така кількість людей на секторі. Що то значить засумували люди за футболом, виїздами й улюбленим клубом. Запалили від душі, аж іскри навсебічно летіли, аж на нижній ярус потрапило, аж «Ганьба» на це місцева кузьма кричала, аж перепалка між нами почалася. Та згодом усе владналося майже без жертв.

Хорошу шизу нормально не сфоткаєш)

“Закрыть глаза на то, что файер обжигает руку. Но зрелище, что будет, так захватывает дух”

На полі тим часом для нас усе почалося не найпозитивнішим чином – Карпати забили першими. Йпт. Не вистачало ще тут втратити очки й поїхати додому з поразкою. Але в другому таймі відігралися двома голами Ярмоленка й Теодорчика. І все…для нас із МС матч на тому закінчується. Намагались щось придумати з дорогою назад, питали в Х-ва за бас, але все безрезультатно. МС треба було наступного дня бути в Києві, а в мене хоча й був варіант вписки у Львові, але потім не мала би грошей купити новий квиток на завтра. Тому вперше в житті йдемо з матчу хвилин на 15 раніше. Соромно, так, але що поробиш.

До речі, не одні такі були, ще кілька хохлів так само тікали на маршрутку. Наша була з колоритним водієм, який вів дискусії пів дороги з пасажирами своїм діалектом, а ми тим часом вели розмову з дівчиною, яка служить в АТО і яка виявилась подругою А-ни. Світ тісний.

На вокзалі були хв за 15 до потяга. Встигли, хоч і такою ціною. Дорога назад без пригод. Кінець виїзду. МС, дякую тобі, що була зі мною, й дякую хохлам, що завжди там, де Динамо. Катайте виїзди.

За сім років змінювалося все: міста, люди поруч, погляди й переконання…але залишилось те, що вже просто неможливо від мене відняти – хронічна хвороба, яка має назву “Динамо”. Чотирнадцятирічною малою, що не одразу засвоїла правила такої, виявляється, цікавої штуки, як футбол, я підчепила цей вірус разом із симптомами – ейфорією перемоги, гіркотою поразки й злістю на всіх, хто стоїть на шляху мого Клубу до першості. Як усе починалось? Не буду в сотий раз розповідати, який це був матч і чому тепер, через роки, я мрію поїхати до Валенсії. Коротше кажучи, тоді подумала, що той задумливий мужчинчик у теплому шарфі (себто Сьомін), – то тренер іспанців і не могла ніяк зрозуміти, чому в кінці матчу гравця, що забив аж два голи, відправляють з поля й замість нього приходить якийсь інший. Несправедливість яка.

Таким от “футбольним експертом” я підхопила цю недугу й із часом вона прогресувала все більше й більше. Мала носила синю з білим стрічку на зап’ястку й, що приховувати, навіть сині з білим шкарпетки…перша атрибутика йпт). Бігла, перечіпаючись темною вулицею додому, хоча б на другий тайм, і проклинала свою школу, яка надумала поставити літературний вечір з її участю в день матчу з Металістом у Кубку УЄФА. Вирізала газетні колонки з інфою про “Динамо” (бо інтернетом у ті часи ще не пахло); коли ТБ піймало глюк, слухала якийсь матч чемпіонату на старому радіоприймачі, радіючи своїй винахідливості…Потім перші сльози важкої поразки й перше відчуття ненависті до кротів, через яких вона тепер не побачить свій клуб в КУЄФА. Тоді спокійна дівчинка навчилась ненавидіти по суті своїй абстрактний об’єкт. Логічно..бо вже захворіла.

Два роки мріяла хоча б раз побачити улюблене дійство на власні очі, а всі, кого бачила на трибунах, здавались кращими з людей, такими щирими…наївна мала.

Згодом стала інтернет-воїном, іноді з замашками троля, годинами могла зависати в офіційній групі ДК і жорстко сваритись з кротами та подеколи з …дніпрянами (чи доречніше сказати – дніпровською кузьмою). Останні чомусь або люто ненавиділи ДК, або ставили лише одне набридливе запитання: “Чому ти не за “Дніпро”?”. Іноді це побуджувало просто скажену мою реакцію)).

20 березня 2011 р. увійде в історію моєї хвороби як день першої зустрічі зі справжнім стадіоном, а головне – з живим, не екранним, моїм Клубом. Ті відчуття ніколи не померкнуть. Як наче,зайшовши до чаші “Дніпро-арени”, потрапляєш у паралельний всесвіт, де всі на дві години забувають хто вони “в миру” і стають єдиними у своєму бажанні перемоги команди… Правда команди іншої, такої, здавалось, ворожої на той час. Яким було здивування, коли дізналась про дружбу фанатів “Дніпра” з фанатами “Динамо”! Бо перед тим іще не могло вкластися в голову, з якого дива вони стоять поруч на секторі ( й таке було). Тоді ми програли 0:1, і я всіма нелітературними виразами вкривала “Дніпро”, хоча навіть поразка не затьмарила радості – спостерігати картинку з екрану наживо.

Цьому фото 5 років) З дівчинкою збоку ми потім переживемо не одну спільну пригоду, але тут ми ще не знайомі) А цей день я ніколи не забуду. Вперше на футболі, Дніпро-арена, 20.03.2011

А ще мріяла знайти хоч одну людину з регіону, котра жила б тим самим, щоб разом переживати злети й падіння команди.

“Де-факто”, першим виїздом можна вважати поїздку до Києва на “Бордо”. Те холодне 14 лютого можна вважати точкою відліку мого неспокійного, але, звісно, яскравого й незабутнього фанатського життя. Потім ще три поїздки за місяць, серед них перший  виїзд “де-юре”, – до Львова, який я досі згадую як один із найкращих. У цьому шаленому ритмі подорожей “закалялась сталь”, і зупинитись вже було важко. Перед кожною поїздкою ставали на заваді якісь перешкоди, але відчуття, коли стоїш біля каси й тримаєш квиток у невідоме місто, де гратиме твоя команда…вони були варті того, щоб слати під три чорти всі труднощі.

14.07.2012, Динамо-Металург Д
Я вперше в Києві і вперше на стадіоні НСК, де нарешті відчуваю себе як вдома: всюди лунає “Динамо”, а не “Кто ми? Днєпр!”
Але виїздом навіть “де-факто” цю поїздку вважати не варто, скоріш екскурсією)

А це вже дійсно була атмосфера виїзду) 14 лютого 2013, Динамо-Бордо. У день закоханих гріємось не коханням, а нервовим єврокубковим матчем. І ще…то був час, коли я могла піти на стадіон на підборах, ахах. А ще там на сумці моя перша динамівська атрибутика – значок, куплений на Дніпро-арені

Час, коли “закалялась сталь” і я почала вже активно кататись за ДК. І започаткувала традицію їздити в морозну погоду на виїзд у шортах. Квітень, а в Києві сніг. 07.04.13, матч із кротами. Я вперше потраплю на домашній сектор.

Вперше на секторі, але вже співавтор цього “доброго” розтягу і вже стою в самому “пеклі”. Одним словом, бойове хрещення))

13.04.2013, Львів. Навіть зараз, коли є з чим порівнювати, той перший виїзд до Львова залишається в моїй пам’яті одним із кращих) Не могла пройти мимо Парамона – мені він тоді здавався мегазіркою))

Минав сезон за сезоном, перегортались сторінки життя разом із людьми, які в певні періоди переживали зі мною разом ті шалені виїзні пригоди. Змінювалось і саме Динамо – гравці, тренери, стилі гри…Але ми залишались із ними, долаючи сотні кілометрів різними шляхами ,щоб бути поруч. Я переконалась, що справжні, щирі фанати таки справді кращі з людей. Вони вміють вірити й любити, не вимагаючи нічого натомість, вміють дружити й уміють витягувати одне одного, у яку би сраку не потрапили. Щоправда, іноді від таких, як ми, краще триматись подалі:)

Наостанок у сотий раз повторю: люблю тебе, Динамо,  і хай ще не один десяток років святкуватиму цю дату й хворітиму найкращою із хвороб – фанатизмом. І хай на твоєму шляху буде ще не одна велика перемога, але й у поразці ми залишимось поруч. Дякую тим, хто зі мною та з “Динамо”, ви найкращі. А попереду ще не один сезон нашої біло-синьої молодості.

Від попереднього виїзду в Полтаву залишились найпозитивніші спогади, тому хотілось повернутись туди знову, тим паче, що між всякими Львовами-Запоріжжями-Дніпропетровськами тут  Динамо гра лише раз на сезон. Були варіанти вписатись за невелику суму в спринтер до Х-ва, або собаками. Для мене оптимальнішим за часом був перший варіант, тому ми з МС та іншими добирались різними шляхами.

Перед виїздом примудрилась захворіти, але не розглядала це як причину не їхати, тому в неділю зранку на обумовленому місці відправлення мікробу була  вчасно. Трохи не по собі стало при розумінні того, що я тут абсолютно нікого не знаю і мене так само ніхто, тож, дорога може бути не дуже веселою. Та все виявилось не так погано і я, як і кілька інших подруг Х-ва (в однієї був перший виїзд), паркуюсь на підлогу в кінці басу на чиюсь подушку. Люди в нашому транспорті виявились адекватними, хоча не вистачало когось зі своїх (особливо-МС), щоб разом творити й говорити якусь фігню. А так дорога була нормальною, хоч і без особливих пригод. Жували крекери, іноді стріляли дурні фразочки, Х-в всім хвалився новими стікерами, зупинялись в Пирятині, останню годину їхала на нормальному сидінні, завдяки доброму хлопцеві, матюкались, що надто довго під їжджаємо до Полтави – таким в кількох словах був шлях.

Наш бас приїхав пізніше, ніж собака МС та Ж-ка, тому по приїзду домовляємось, що вони під їдуть, та  вже разом вирушаємо пройтись містом і попити чаю. Надовго зависли в тій же кав яренці, що й минулого разу, погрілись чайком, покормили Ж-ка цукром і, довго не бачившись з М-ною, знайшли +10500 нових «милих» (типу «расчлєньонки») тем для розмов і наркоманських жартів. Потім пішли в напрямку арки, де до нас з МС підбивали клини чуваки з Жашкова (звучить авторитетно, правда ж?), та ще й на підпитку…от щастя блін. Пару невдалих фоток зробили і пішли назад. Ж-к нив, що хоче магнітик, але підрізати все не вдавалось вловити моменту. Потім я самовпевнено вирішила йому допомогти і тут вперше зрозуміла, що не мій день сьогодні, бо за широкою спиною Ж-ка продавчиня все ж помітила пропажу і вже на виході догнала і обізвала «скатіною» автора цього звіту. Реально стало соромно, тому, навіть слова їй не промовивши, віддала трофей. Насправді ж той магнітик мені триста років не потрібен був, таке.. для «твори бардак». Але не той день, знову ж таки.

Зустрічаємо знайому золотницю, яку не видно було сто років на секторі і МС ще й досі рада цій зустрічі. До речі, багато людей, які мало катали в цьому сезоні, пробивали цей виїзд.

Йдемо під сарай…вибачте, стадіон, і думаємо що робити, як можна вписатись. Кілька людей перелізли, але їх незабаром виписали, тому я вже потихеньку  почала думати на рахунок купівлі тікета, ще й ментів тьма було. Там привітались з К-ш та Р-ою (з деяких причин разом більш не кататимемо) та іншими знайомими і все таки купили квитки. Всіх змушували здавати рюкзаки без номерків і будь-якої відповідальності за речі, але часу сперечатись вже було небагато, тому погодились.

Хохлів на секторі зібралась нормальна кількість, тому й шиза була досить хороша, димів багато, в т.ч. й чорних. Дуже бісила місцева кузьма-таких дов**бів ще пошукати треба. Почалось з того, що один з них почав щось пілікати й тикати в сторону нашого сектору і після спроби кількох хлопців навчити його розуму, почали лізти «космонавти», закінчилось все сутичкою, відповідними акаб-зарядами і літаючими сидіннями. Після матчу кузьмічі геть забули про страх і здоровий глузд і почали показувати деякі голі частини тіла, в тому числі і якась  дівчина…ш**ха. По-інакшому просто не скажеш. Що вони хотіли цим довести – не знаю, але вкотре дивуюсь якими безглуздими дегенератами бувають деякі люди.

Тим часом на полі все закономірно вирішувалось з позитивним для нас підсумком. Хотілось знов 6:0 (точніше-0:6), але трохи не дотягнули в два м ячі. Очікувана перемога, бо ми ж Динамо, хоча у Ворскли теж були шанси забити (захист грав не найкраще), але, на щастя, з реалізацією в полтавчан були проблеми, а нас рятував СаШо та стійка. Плюс нарешті забив Гонсалес. Тож, перемога, що стала одним з небагатьох вдалих завершень подій виїзду.

Впродовж матчу вагалась як їхати назад: з одного боку, зручніше і так сказати, гарантованіше спринтером, але з іншого-він приїде в Київ коли вже не працюватиме метро і хз як дібратись додому, якщо не кинуть хоча б недалеко від району, з іншого – хотілось їхати з МС і приїхати в нормальний час, але це ризиково, бо нема квитка на тягу..вихід – або вписуватись, або моніторити квитки. Я була б не я, якби не обрала ризиковий варіант, тому, попередивши Х-ва, йду з МС та Ж-м на вокзал. Дорогою стався інцидент чоловік 40 хохлів та 4х хачів, які у висновку змотали вудочки, а менти причепились до першого з хлопців, на кого наткнулись, показавши свою звірячу сутність, коли почали його бити, ми ледве вмовили випустити. Тож, неспокійною була ніч в Полтаві. Навіть цілодобове АТБ, дослухавшись до поради «ховайтесь на**й, хохли в місті», зачинилось на деякий час, поки наш натовп перебував в тому районі.

На вокзалі ще сподіваюсь купити тікет на поїзд, але тут знову нагадує про себе моя сьогоднішня нефартовість: двічі з-під носа забирають останні квитки навіть з пересадкою. Довелось змиритись і чекати тягу, будь що буде (це вже як девіз більшості моїх виїздів). Настрою нема і втома дає про себе знати. Трохи розвеселив нас з МС  хлопчина з Борщаги, я навіть задумалась чи не є Борщага авторитетніша за Дрезден.

В першу тягу бажаючі вписатись не вписались і повернулись чекати ту, що й ми. Я готую поки казку для провідника про загублений гаманець. Прибуває потяг, більшість наших пішли в 17 вагон,  у МС та Ж-ка був квиток в 3, я збиралась до них. Пізніше зрозумію свою помилку, але зараз заскочила в тамбур (клята тяга стояла в Полтаві лише 3 хв, тож, або встигаю, або ні) і намагалась пройти непоміченою у вагон, але це було важко, зважаючи на те, що нас зайшло лише троє і провідник одразу такий «доця, виходь». Почались вмовляння (історію про гаманець все таки вирішила не плести), але всі аргументи проходили мимо вух дядька-злюки, на все була відповідь «в мене троє дітей», дуже вже боявся, бідний, звільнення. Поїзд тим часом рушив, але дядя розлютився вже не на жарт і запевняв, що викличе міліцію і до Києва я не доїду. Твжмт, що за виїзд – нічого не виходить…

Ж-к з МС на пару секунд відволікають провідника і я тікаю з-під його носа, біжу вагонами просто вперед. МС говорить, що в якогось хлопця не поїхав друг і, таким чином, є вільне місце в 14 (здається) вагоні, щоб я бігла туди. Дорогою ще й «пощастило» спитати який це вагон в, як потім виявилось, начальника поїзда. Той ще спитав з якого я, на що впевнено відповідаю, що з третього. МС дзвонить сказати, що оскаженілий провідник їх вагона побіг за мною. Точно нудно живеться людині. Що робити – гадки не маю. В туалеті закритись-не варіант, рано чи пізно просічуть, думала може забігти в якесь купе, але майже всі були зачинені. В тринадцятому вагоні на мене таким співчутливим поглядом глянув мужчинчик-пасажир, який сидів і чомусь не спав, що я вирішила -йому можна довіряти плюс поруч лежав скручений матрац, за яким можна було б сховатись. Говорю так і так, гониться скажений провідник за мною, так що, дядя, посунься, я тут сховаюсь. Той розуміюче погодився, але тут у вагон заходить Р-а з В-ном, я їй в двох словах пояснюю що відбувається і вона пропонує бігти до неї в купе, але це треба було повернутись назад на пару вагонів. Це була ще одна помилка, бо там нас «привітно» зустрічає любий провідник, на цей раз вже з начальником поїзду. Р-а йде в свій вагон (як виявилось, дзвонити МС), а я залишаюсь з ними на одинці. Говорю все як є, навіть що приїхала в Полтаву на футбол (не вмію я переконливо брехати, на жаль..чи на щастя). Начальник виявився адекватнішим, тож розмовляю в основному з ним, поки провідник плювався піною яка я нахабна, хитра і вимагав заплатити 150 грн, якщо нема, просити в друзів. Пояснюю, що в мене лише 40, а в друзів на картках, але бісовий дядько повторює лише про трьох дітей й «ти не доїдеш до Києва». Я вже у відчаї від безглуздості та безвиході цієї ситуації…і тут несподівано провідник  говорить заспокоїтись і йти за ним – виділить місце. Начальник погодився «під твою, Валєра, відповідальність» і я покірно йду за тим дивним чоловіком. Трохи здали нерви…

В третьому вагоні МС та Ж-к вже збирались йти  до мене з речами на випадок якщо виписуватимуть, але я лиш попросила свій гаманець й витягнула ті самі 40 грн, хоч він і не просив, але  не могла не заплатити, бо була дуже вдячна, що не доведеться серед ночі опинитись в якійсь сраці, з якої ніяк не виберешся. Наостанок дядя Валєра спитав моє ім я і виділив місце, де лежать всякі матраци (звісно прибравши їх), навіть постіль дав, так що вартість квитка в принципі вийшла б так само. Розбрелися спати, хоча я ще довго не могла заснути від важких думок. Виходимо на Дарниці і з провідником розстаємось майже друзями, з побажаннями всього найкращого. Нічого так не хочеться, як додому. На зупинці пересікаюсь ще зі споуком, який спитав «что, добралась?)» і їду нарешті до себе. Традиційно не йду на пари..в мене поствиїзний синдром, скоро довідки такі можна буде робити.

Все, виїзд пробито, а спогади ще залишаться надовго як про такий, що не хотілось би пережити вдруге. Але все ж таки щось подібне завжди має бути в практиці справжнього фаната – не все буває так добре, як хотілось би, головне не зломитись, (як колись вже було) і згадати заради чого це все. Тож, катайте, не зважаючи ні на що, і любіть наш славетний клуб, він того вартий.

Знову не очікувався простий виїзд, адже на все про все було тринадцять гривень і квиток вже традиційно в один бік. Д-а і МС не їхали, це також засмучувало,  бо хотілось з приводу дн зібрати всю компанію на виїзді. Трохи понила з приводу всього вищевказаного друзям вк і, коли один з них написав «ну й сиди вдома», сумнівів не залишилось. Справді, чого це я рознилась, наче баба) Хіба вперше?..

За дві з чимось години до поїзда збрело декому в голову  піти погуляти, тому вже вдома, зібравшись зі швидкістю Фореста, була на пероні за 15 хв до відправлення.
Р-а зі знайомими хохлами  їхала вагонів за шість від мене і переходити не надто хотілось, хоча з сусідством знов «пощастило» – пристаркувата парочка закоханих, яку не хвилювало, що в купе, крім них, є ще хтось. Ну й хлопчина-баскетболіст, який допомагав по деталях збирати мій «смартфон», що впав зверху мало йому не на голову. Можливо, він подумав, що це такий метод пікапу, бо спитав чи я мало не з Рівного. Трішки ні. Але то не суттєво.

Знову прибуваємо до Луцька в «чудовий» час-п ята ранку, коли ще темно й холодно і я, не змінюючи собі, знову в шортах. Але нам пощастило: К-ш з Я-м приїхали днем раніше і зняли хату, тож могли вписати Р-у, С-са, мене та Ж-ка. Але останній вирішив не кидати свою  «солянську» банду (і не тільки) на призволяще і гостинно запросив (+- 1) чоловік дванадцять прямувати з нами. Отак, веселою ватагою, іноді матюкаючись на дорогу, якою доводилось йти, а саме – багнюка, болото і калюжі, половину з яких «перерахував» С-с, ми таки знайшли наш привал на найближчі пару годин. Варто було бачити «здивування» К-ш та Я-го, коли, замість чотирьох чоловік, прийшло всього-то на десяток більше. Це нагадало казку про Рукавичку, коли на маленьку житлову площину припадало в кілька раз більше мешканців, ніж вона вміщувала. Але ніхто не залишився в під їзді і вся «невеличка» двіжуха припаркувалась хто де – хтось одразу завалився подрімати, хтось, почувши про наявність вареників, завис на кухні,  хтось пішов до магазину поруч затаритись продуктами і не тільки і дехто намагався ввімкнути телевізор мейд ін савєтскій саюз, який, за словами К-ш та Я-го, мав милість показувати зображення через сорок хвилин після ввімкнення.  А за вікном тим часом почалась злива і, думаю, кожен дякував всім богам, що ми зараз теплі-добрі, а не рахуємо на вулицях калюжі. Тож всім, хто хотів, вдалось трохи поспати, а тим часом повернулась делегація з магазину через дві з половиною години (!), хоча до маркету 5-10 хв. Але то не важливо, головне-їжа прибула. Тож всі дружно на неї налетіли. Скоро вже треба було здавати хату, тому ще трохи погуділи, зробили колективне фото і всі, крім нас з Р-ю, К-ш і Я-го, тихо-мирно виписались, а злива більш-менш стихла. В нас  до приходу хазяйки було ще трохи часу повалятись в ліжку, вкотре з К-ш передивитись відео про свинку Пепу, яке чомусь перло лише нас, і тепер асоціюється в мене з цим виїздом, і ще повтикати мультик, бо якраз пан телевізор мав милість ввімкнутись. Потім прибула хазяйка, яка виявилась не дуже привітною, і почала вичитувати, що ми не так розклали диван, зламали шафу (хоча ту шафу варто було бачити – здається, двері в ній жили окремим життям,  К-ш просто їх поставила прямо, й це чомусь не сподобалось злій тітці), а головне – що нас, замість двох, аж четверо. Ахахаххах. Жіночко,по секрету кажучи, нас тут було майже двадцять. Але про це, звісно, промовчали і пішли геть. В ТЦ «Луцьк» треба було здибатись ще з трьома хохлами, тож курс туди. Там увагу всіх привернув магазин з правою тематикою. Там продавали, як я зрозуміла, хлопці з ульрас Волині, і всі почали мінятись стікерами. Я з собою не мала, тому попросила просто дати парочку до колекції. Потім пішли посидіти почекати поки хлопці поїдять… чому пишу такі деталі, бо просто не можу пройти повз один смішний момент, а саме як до нас підійшла дівчинка-адміністратор (чи біс її зна, хто вона там) і попросила перейти до іншого залу, бо тут типу їдять лише десерти. А ні, то вона «покличе Сашу». Всі злякались сусликоподібного Сашу й продовжили їсти. А дівчинка далі нила, сказавши наостанок фразу, згадка про яку досі викликає в мене посмішку: «тут не можна їсти, вас мали попередити…вареники…». От скотиняки такі, ці вареники, ні слова не сказали.

Луччани організовували марш на підтримку політв язнів і думки нашої компанії щодо того, чи йти туди, чи на Луцький замок (чи до Львівської майстерні шоколаду) розділились, але у підсумку все таки вирішили прямувати на марш. Він пройшов мирно, було достатньо піро й надиміли так, що губились навіть ті, хто йшов поруч. Ну і  пару знайомих зустріла. Так і підійшли до «Авангарду». Були чутки, які мене трохи бентежили, що квитки будуть по двадцять гривень (а мій капітал складав аж вісім грн) і вони виявились правдивими. Але  вписуватись я вже трохи вмію, про інших взагалі годі казати. Тож, пояснивши делікатно дядям, що я маю вісім гривень, за які ще треба дістатись додому, з покерфейсом пішла на сектор. А-а та К-ш сказали типу що вони на виїзді за мої гроші, тобто вісім гривень у нас на трьох. Коротше, ноу проблем.

Часу до матчу було ще близько години, тому на секторі розважались як могли, в тому числі їли сосиски та цукерки під заздрісні погляди голодних хохлів, ахах.

Стартовий свисток і нарешті починається гра. Звичайно, перевага динамівців відчувалась і у  володінні м ячем, і в моментах, але більшого хотілось, більшого..а тим паче з такою командою, як Волинь, тут треба забивати з початкових хвилин, а ми перший гол оформили аж у роздягальню. Ну хоч таким клубам Артем вміє забивати…Виграш з найпопулярнішим рахунком у цьому сезоні 0:2, можна заспокоїтись, а от особливої радості нема.

На секторі посередня шиза і багато піро. Насмішив окремий сектор службовців-волиняків, що заряджали наче читали репчик і навіть кидали зіги. Це б могло стати темою для цілої передачі кисельова.  В перерві переводили в праві, в тому числі Ф-за і навіть дівчина пішла переводитись..не надто приємне видовище. З нагоди мого дня старіння, який був трьома днями раніше, любі мої хохлушки презентували розу, яку я давно хотіла, але перед цим ще була довга промова. Коротше, дякую, що ви є і за всі теплі слова й подарунки.  Ще в перерві порішала з дорогою назад і намутила у волиняка стікерів. А довезти мене, вписавши в спринтер, згодився Х-в, але, звісно ж, без зайняття окремого місця. Р-а теж ще до того  купила собі місце в цьому спринтері, тож ми їхали разом.

«Зайців» виявилось чоловік вісім, в т.ч. споук. Паркуюсь своєю половиною на руки Р-і й половиною – на руки якомусь доброму хлопчині (з його дозволу, не подумайте)) і ми вирушаємо. Дехто полягав в проході на газетах, звідкись взявся ще дитячий стілець, обліплений стікерами, призначення якого я не дуже зрозуміла, адже хобітів, які б на ньому помістились, начебто в салоні не було…Спочатку їдемо відносно тихо, потім серед цієї тиші раптом вмикається приймач зі словами «а що ви знаєте про дівчат?», це викликає вибух сміху і мікроб з хохлами трохи оживає. Звучать ретро-пісні і, звісно ж, більшість не стрималась, щоб не підспівати «Белые розы». Двічі зупинялись на заправках і виходили майже всім складом їх бомбити. Я й Р-а залишались осторонь цього, але нас люб язно пригостили шоколадом та прінглсами, які там коштували близько 100 грн.  Де б ото ще таку каку поїли, як не на виїзді. Їдемо далі. Споук з кількома хлопцями затіяли грати в слова і Р-а вирішила стати їх асистентом. Я ж, зі своїм няшним стилем мислення, зробивши раз  підказку Т-труп, вирішила, що краще мовчати. Хлопчик, до речі, на якому я припаркувалась, їхав так тихенько, що я періодично уточнювала чи він хоч живий.

Кожен з нас надію мав, що ми встигнем на метро, але  десь о пів на першу нам ще було 50 км до Києва. Почали розбиратись кому куди треба і я надто пізно дізналась інформацію, що тим, хто на Лісову, треба пересісти в інший спринтер. І поки я, спільними з Х-им, зусиллями, діставала зверху свій рюкзак, всі вже загрузились і поїхали. Ну ок. Варіанти – або їхати  на Бориспіль, але то ж несерйозно, або до Р-и на Лук янівку. Вона  погодилась спробувати вписати мене в гуртожиток і ми , вийшовши недалеко від вокзалу, йдемо майже пустими вулицями на Лук янівку. Сили вже потроху покидали, хотілось завалитись і дрихнути без задніх ніг…Вахтерка, трохи побурчавши, все ж пускає нас обох. Фухх. Бо я вже лавку собі неподалік примітила. Згадались тут всі «радості» гуртожитку, але головне, що не на вокзалі й не на лавці спати. Години три на сон, але на пари все ж не потрапляю. The End. Дякую всім, хто вписував (Р-і, К-ш з Я-м, Х-ву) і хто зробив цей виїзд таким, про який можна буде розказати внукам) Любіть Динамо і долайте кілометри за ним.

P.S. А вісім гривень приїхали зі мною додому)

Після того ще був «виїзд» на Оболонь-арену, куди вдалось вписатись лише на другий тайм, та й то до Родичів. Йопт, ніколи не думала, що доведеться там побувати. Але нічого не поробиш, матч подивитись хотілось. Зате кілька нових стікерів отримала і запрошення приходити ще, звісно наверх. Ахах.

До зустрічі в Полтаві, дякую за увагу.

В тесноте, да не в обиде, або ще згадався рядок пісні “С нами Алла, с нами Филипп, его никто не звал, он как-то сам прилип”

в мокрому луцькому трмваї після виписки)

бродимо по ТЦ “Луцьк”

позичила панамку рятуватись від дощу)

в Кіри 2й виїзд, а вона вже знайома з Костіком

Цього разу їхати до Одеси вже не було такого бажання, як минулого, до того ж ще й зі здоров ям деякі проблеми повернулись і через це, хоч вже й взяла квиток назад, не впевнена була чи взагалі поїду. К-ш  теж мала проблеми – отримала травму шиї, але не хотіла пропускати виїзд. Отже, не дивлячись на всі перешкоди, ми зібрались все тією ж компанією – хтось з бандажом на шиї, хтось мав страшний вигляд, але обоє в сукнях, в когось щойно почала заживати нога, а хтось просто Р-ма. Туди, все ще перебуваючи в Дрездені, добиралась, як і планувала, собаками. Перша до Кривбасу – їхати три години, заплатила до половини шляху, дісталась без пригод. До наступної собаки на Тимкове (Кіровоградщина) тринадцять хвилин, їхати до Помічної (та ж область) близько години. Дорога теж без пригод, крім того, що замість квитка мені дали якусь нудну сімейну газету і ще я трохи боялась, що можу застрягнути в цьому Тимкові, оскільки часу щоб пересісти в наступну собаку було аж сім хвилин, а станція абсолютно незнайома. Але все обійшлось і я, тільки вийшовши зі свого вагону, одразу опинилась прямо перед двома   іншими, уточнила чи це на Помічну і благополучно зайшла разом з безліччю бабуль і їх тачками в…плацкартний вагон. Одразу почала сумніватись чи туди сіла, бо плацкартні електрички мені ще ніколи не траплялись, але все було правильно, судячи з розмов пасажирів – собака на Помічну, просто трохи дивна: має лише два вагони з місцями, де можна поспати, й столиками. Контингент зібрався колоритний, і вже незабаром тут лунали пісні бабок з дідом, які, очевидно, не знали один одного і це було щось типу «я заведу тебя в рощу зеленую…». Та згодом я на все це забила і за три години шляху встигла трохи поспати. Вокзал Помічна постав моїм очам не якимось сільським сараєм, як уявлялось, а досить презентабельною будівлею, особливо вразили густо посаджені червоні троянди біля входу, я навіть захотіла це сфоткати на свій «смартфон». Чекати наступну собаку мені треба було все ті ж три з чимось години і спочатку я планувала десь побродити, але вже було темно, і згадавши мою «подорож» по Кривину (виїзд в Ужгород), вирішила відмовитись від цієї ідеї і перекантуватись в залі очікування. Запахи там були  казкові – просто коктейль якийсь з немитих тіл, перегару, часнику та інших ароматів невизначеного мною походження. Від нудьги розговорилась з жінкою, що їхала зі мною в одному вагоні в попередній собаці і тепер чекала на вокзалі наступну, ту ж саму, що й я. Ми з нею мали дещо спільне, бо вона також часто каталась і могла годинами сидіти на вокзалах, але, тим не менш, мене не зрозуміла, бо як це – їхати чотирма електричками аж з Дніпродзержинська заради якогось там футболу. Як казала одна людина, цього так просто не поясниш, можна цілу книгу написати.

Останні пів години чекати було вже взагалі несила, рахувала хвилини, прогулювалась пероном, нюхала троянди, роздивлялась людей, вокзал з усіх сторін…і тут всіх чекаючих обрадувала дикторка: електричка до Одеси запізниться ще на (здається) сорок хвилин. От пощастило. Але, тим не менш, вона вже стояла на колії і, коли вже нарешті оголосили що можна почати посадку й всі стояли під дверима, їх ніхто не мав наміру відчиняти. А нічка була не дуже теплою, тож стояти між коліями мерзнути перед зачиненими дверима – сумнівне задоволення. Хлопчина з мамою і енною кількістю відер абрикосів та яблук вже думав як це все нести назад додому, я запропонувала всім лізти у вікно, але тут подала голос диктор: приміський поїзд тойщонаш… відправляється з такої-то колії. Ага, хто не встиг зайти, ваші проблеми. А поїзд поїде сам, нащо ті пасажири. Двері коротше залишались зачиненими. Ситуація з одного боку була досить смішна, а з іншого – перспектива тусуватись в Помічній, яка вже за ці години остогидла, не радувала. Але нас таки пошкодували і через кілька хвилин запустили в тепло. Ну майже тепло. Як я не загорталась в покривалко, яке взяла з собою для тяги назад, холод пробирав до кісточок. Їхати до Одеси шість годин. Принаймні так мало бути. Через деякий час дороги в сонний вагон зайшла кондуктор і повідомила сплячим пасажирам, що наш чудовий транспорт застряг в даній сраці мінімум на півтори години, бо десь там порвались проводи і кілька поїздів скупчились в якійсь Людмилівці. Ага, розкажіть. Насправді це все тому, що сьогодні в цій собаці їду я, і їду на виїзд, бо як може бути мій шлях на виїзд абсолютно спокійним?

Судячи з часу прибуття, простояли близько двох годин і десь о шостій дівчата повідомили, що вже в Одесі. Мені ж ще пиляти й пиляти.

…Все, дев ятнадцять годин дороги, що обійшлась в цілих тридцять п ять гривень, позаду, і я в місті, де сьогодні гратиме Динамо. Поки ходила підкріпитись і роздивитись привокзальні пейзажі, (з найепічнішого – табір бомжів на поляні з «ліжками» і всім необхідним поруч),  МС і К-ш вже чекали на сходах і при зустрічі добряче обматюкали, що до мене не додзвонишся. Ми попрямували на пляж Ланжерон, де були знайомі хохли.
Р-а з другом теж була вже в Одесі, але на пляж не хотіла йти.

Так-сяк дістались до вищезгаданого пляжу, по дорозі шукаючи дитячий крем для обгорілих хохлів і натикнувшись ще на якийсь велозаїзд.

Дехто забув купальник, тому особливо не купалась, хоча вода була тепла. Більшість часу просиділи разом з трьома хохлами на лавці, де не так палило сонце. А тепер «десерт». Ми з МС пішли переодягатися і, коли повернулись, на березі був натовп людей, що збільшувався і збільшувався. Як виявилось, щойно з моря дістали хлопця (чи чоловіка) і рятувати його вже було пізно. Ми не розуміли людей, що просто стояли і дивились на це як якесь видовище, тільки попкорну не вистачало, ще й діти були серед них. Все таки, мабуть, правду кажуть, що купатись на Іллю небажано. Чуваку у висновку довелось востаннє “відпочити” на березі ще кілька годин, поки поз їжджались всі потрібні люди, аж попахувати вже почав, а я вже почала співати ментам “забирай его скорей, увози за сто морей”. Коли жмурика нарешті прибрали, на місце, де він лежав, одразу почали паркуватись новоприбулі відпочивальники, як медом їм там було помазано, наші хлопці тільки встигали їх бігати повідомлювати, але потім стомились і одна тьотя таки пройшлась спокійненько по тому самому місці, де ще навіть не висохла пляма. А місцевий бомж охоче взув тапки  померлого…був чувак-нема чувака, а на пляжі знову кипить життя і продають кукурудзу.

Так потихеньку підійшов час рушати на матч, наостанок сфоткались біля моря.

Потім всією юрбою пішли спекотними одеськими вулицями, заскочивши ще в ПХ, де, звичайно ж, сиділи хохли.

Так мало часу пройшло і ми знову під стадіоном Чорноморець. Квитки роздають тільки з атрибутикою, і, як кажуть, дехто їх не отримав через відсутність стафу чи рози. Рюкзаки сказали здати в “камери схову”, якими служив якийсь бобік, де сиділи два хлопчини і роздавали всім номерки. Я спочатку категорично відмовлялась віддавати туди свій, бо мала з собою нетбук, але побачила, що виходу нема і всі здають, тому попередила хлопчину “хайтількищосьпропаде” і таки здала. Тим часом хлопці вели милі бесіди з ментами, забавно було спостерігати як вони питали що значить тату “А.С.А.В.” або як К. питав де смітник, а мент був настільки самокритичний, що прокоментував це як “хах, у мусора спрашивает где мусор”. А мимо проїжджали задоволені як слони фанати Чорноморця, в яких був автопробіг, і Їжак, страшенно горда, махала прапором Одеси й свого клубу.

Нарешті ми на секторі. Півтори доби майже без сну дали про себе знати і заряджати доводилось з останніх сил, в кінці матчу вже ледве ноги тримали. А в перерві трохи передрімали.

Довго тримали інтригу динамівці на полі, всі вже помітно нервували і на секторі, але коли нарешті Мораєс на чудодійній 88 хвилині забиває м яч, ми дружно вибухнули емоціями, а я нарешті вийшла зі свого напівсну. Згодом послідував і другий гол іноді все ж таки геніального Ярмоленка. Приємно здивував Мякушко, який асистував обидва голи, хороший дебют вийшов, сподіваюсь, в нього будуть гарні перспективи в Динамо. От і фінальний свисток, 0:2. «Мерз я где-то, плыл за моря…знаю это было не зря». Простіше кажучи, не дарма приїхали, назад повеземо перемогу. Але перед цим ще треба назад якось дібратись.

Потяг в мене був аж в обід наступного дня, тож треба було будувати плани на нічку. МС спитала в свого місцевого знайомого чи може мене вписати, в того були якісь проблеми, але обіцяв щось придумати. Перед виїздом я взагалі планувала десь лазити по місту за компанію з Ж-м, але зараз для цього вже не було ні сил, ні бажання, тому ми попрощались зі всіма, хто їхав стопом на Київ, парами хлопець-дівчина і пішли з тим самим місцевим М-ом на вокзал дізнатись за кімнати відпочинку, дорогою згадуючи найяскравіші футбольні моменти у Динамо за кілька років. Пів години шукали ті кімнати відпочинку, а коли знайшли, виявилось, що там залишилась остання (для мужика попереднього в черзі) та щей  дорога, щось близько 200 грн. Вирішили ну його нафіг. Готель теж відпадав, бо там залишились лише одномісні дорожчі номери. Тож М. вирішив набрати сестру й спитати чи та не проти гостей. Дівчина виявилась адекватною і дозволила вписатись, тому ми в переповненому автобусі рушили на інший кінець Одеси, там посиділи на поламаних лавках  в парку, де кипіло життя, не дивлячись на пізню годину. Та це й природньо для літа і для курортного міста. Потім почалась якась бійка між двома гопніками і ми пішли з місця злочину подалі. Брутальна Одеса – там трупи, тут бійки, мій Дрезден відпочиває.

Отже, я нормально вписалась і, втомлена, невдовзі заснула без задніх ніг. Зранку знову багато футбольних розмов і  нарешті прямуємо на вокзал. Наостанок прогулялись по Куликовому полі, де рік тому були всім відомі події, і по привозу, де добрий М. купив мені пару сувенірів на пам ять. Все, час сідати в свій Костянтинівський потяг, і моїми сусідами виявляються баби з ватою головного мозку, які, коли почули, що розмовляю українською, дивились на мене як на ворога народу і я відповідала взаємністю. І якою ж довгоочікуваною була мить, коли після спекотної і неприємної дороги моя нога нарешті ступила на землю Дніпропетровщини. Скоріш за все, це був останній  виїзд з цього міста, дякую всім, хто приймав в ньому участь. Катайте виїзди, будьте разом з Динамо.

Тепер про «домашній виїзд» в Дніпро максимально коротко.

Вся наша компашка зі своїх причин прибула на Дніпропетровську землю на день раніше. МС та Р. вже мали вписки, а К-ш з К., що тільки під їжджали  машиною до Дрездена, ввели мене в ступор питанням де у нас можна поставити палатку. Крім стрьомної Шамишної балки, мені нічого розумного в голову не прийшло, плюс згадала, що там пару років тому було щось схоже на озеро і К-ш вирішила – це прийнятний для них варіант. Пізнім вечором їду на жд, де домовились зустрітись, там робимо пару фоток на фоні напису «Дніпродзержинськ».

Чудова назва міста не лише була складна для вимови немісцевих хохлів, але й вперто не хотіла влазити в об єктив. Зайцем їдемо в автобусі на кінцеву. В темряві я вже почала сумніватись чи правильно йдемо, бо до балки треба було ще далеченько пройти схожими один на один дворами, а я була тут достатньо давно, щоб впевнено йти навпомацки. К. вже почав нервувати, але й назад повертатись не хотів. Так-сяк вийшли до знайомого мені «орієнтиру» – кількох нежитлових п ятиповерхівох абсолютно без вікон. Вони й вдень виглядають моторошно, а вночі це просто ідеальне місце для зйомок фільму жахів. Ось один з цих милих будиночків… а тепер уявіть його в темряві.

Але пройшовши цей місцевий Чорнобиль, я не впізнала місцину, яка відкрилась оку. Судячи з усього, не туди звернули, але повертатись вже не хотів ніхто. Були пропозиції зробити привал прямо тут, але К. бентежила реакція людей, що зранку побачать незрозумілого походження палатку. Хах, наївний.. думав, що тут люди ходять, та ще й так рано. Тож, вийшли замість балки на звичайну вулицю, де «грациозные, как лани, шли по полю алкаши», точніше один їх представник, який наспівував попсову пісеньку. Помітивши прямоходячого перехожого, питаю куди точно йти до балки і чи знає він де озеро, на що він відповів, що воно років десять тому висохло. Але цього не могло бути, бо я в десять років аж ніяк не могла гуляти там і бачити його.

Пройшовши посадку, де в мені проснулась істерична баба і стало страшнувато, все таки потрапили на балку. Там пищало безліч комарів і, скоріш за все, саме на цьому місці раніше була водойма. Не надто мальовничі пейзажі відкривались оку – похмурий пустир. Припаркувались самі й припаркували палатку, повечеряли кукурудзою і спробували заснути. Але це було складно, бо, по-перше, було нестерпно холодно (дехто щей одягнувся як на пляж, тому вкривалась чим тільки можна), по-друге, всіх перло на ржач, адже чого варте було одне лише місце розташування нашої «вписки»: похила місцина в бур янах, тому, якщо б хтось ненароком нормально так вперся ногами в «двері», були б перспективи з’їхати в болото. Надто добре ще чути було залізницю, наче вона поруч була. Ми навіть відчули у себе під спиною щось схоже на рельси. («А прикиньте, ми так лежимо зараз на рельсах і тяга прямо на нас фігачить»). І сміх, і гріх. Взагалі все, що було цієї ночі, можна було б знімати на відео і викладати в Ютуб, або хоча б цитати записувати. Але поспати у висновку більше пів години нікому не вдалось.

Зранку в модному прикиді – шорти та шкарпетки йду по місту, в мене ще кілька годин в запасі побути вдома, всі думки лише про чай та гарячу ванну. А К-ш з К. поїхали найранішою собакою на Дніпро. Мабуть, Дніпродим їм запам ятається надовго.

Приїжджаю в ДП о пів на третю, мої хохли якраз тусувались  на жд і купували квитки назад на 4 ранку. Там пожували запаси Р-и, бо, не дивлячись на те, що я приїхала з дому, була голодна..цежвиїзд. Домовляємось з місцевою подругою Я., що зустрінемось в парку Шевченка. В неї недавно якраз був дн (ще раз вітаю, якщо це читаєш), тому обіцяла покормити нас домашньою піцою.  Але такої кількості їжі ніхто не очікував. Для виїзду це було дуже незвично. Припаркувалась на покривалках біля кам’яного лева (за нашою версією, Карпати пробили лівак і помітили територію таким брутальним стікером). Душевно посиділи і потім дехто пішов на марш, в тч і я, а дехто залишився сидіти.

Марш був ніякий, нема чого писати.

Купуємо квитки собі і МС, яка ще була в госпіталі друга з АТО і натикаємось на дівчат, що роздавали на шару «Сємкі», символ Дніпро-арени, і сухарики. Хм, ми ж за цим сюди й приїхали. Нагребли рівно стільки, скільки влазило в рюкзак К-ш і в мою, здавалось би, маленьку сумку. Пошукали розу на подарунок для Я., але вони ска такі дорогі були, що вирішили простіше в Києві купити. Часу до матчу залишалось все менше, плюс треба було зайти на сектор раніше, бо готувався перф, а ми все ще чекали МС. У висновку вона сказала її не чекати і ми почали думати як їй віддати квиток. Вирішили заховати в телефонному автоматі, звідки згодом МС його благополучно забрала. Всі встигли до початку матчу, (а М. прийшла на розах, але не таких, як в нас, а білих і з колючками)

Перф з емблемою вийшов на рівні. На стадіоні аншлаг із сємколускунів, гра досить цікава була, але відчутної переваги динамівців не спостерігалось, Дніпро в будь-яку хвилину могло відігратись. Рахунок вийшов відповідний-1:2 і ми робимо ще один маленький крок до чемпіонства.

В перерві з К-ш навіщось підрізали величезний рулон туалетного паперу, +1 трофей в рюкзак.

Пару фото на пам ять і з моїх пригод все, крім того, що коли йшла нічними вулицями з вокзалу в Дндз, якийсь таксист мене хвилин 10 вмовляв підвезти. А дівчата (й хлопець) тим часом ще затримались в Дніпрі до 4ї і мають кілька яскравих спогадів про це.

До наступних звітів, всім виїздюкам дякую за те, що ви зі мною.

Долайте кілометри за славетним Динамо.

P.S. Вдома витрясла з сумки 9 (!) пачок насіння, якби 10, перевелась би в кузьмічі, але то, мабуть, вже наступного разу в Дніпрі)

Спекотний рідний Київ, пів дня по магазинах в гордій самотності, (як я люблю), два штруделі з маком за день (Р. підкормила), завалились на матч за пару хвилин до початку (люблю М.), тікети в баб на 21 блок, всіх перло на секторі, грьобаний арбітр, грьобаний олімпік, вода з крану на НСК, “взагалі-то фашизм був у Франції”(с)малий хуліган, обіймашки, концерт, пуфіки, вписка в К., нічний похід за обліпихою, моє нубство в деяких питаннях, знову спека, знову магазини з одногупницею, пошуки сала для В., нічний ржач в тязі з сусідом і я вдома) пробиваю Одесу.
Ніхто, звичайно, нічого не зрозумів, але так в декількох словах я пробила домашку в Київ) маленький звіт собі на пам ять.

отак до К. вписуватись)
зібрались за обліпихою